Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

– Ну ти й нахаба!..

– Забрати у нього золото! – знову загорлали решта розбійників. – Вогонь сюди!

Запалали смолоскипи, у Гурта відібрали гаман, і, зшаленілий, він, скориставшися гармидером, вихопив із рук одного з розбійників величезний дубець та сильно вдарив того по спині. Він міг би втекти, одначе не хотів залишатися без свого майна, і свинопаса знову скрутили.

– Шахрай! – заревів забитий розбійник, кидаючись до Гурта. – Ти зламав мені спину, і я тебе провчу як слід!

– Зачекай, – мовив інший, на вигляд найстарший серед лісової братії. Він замислено вертів у руках розшитий шовком гаманець Ревекки. – Схоже, раб каже правду. Його господар – мандрівний лицар, тож нехай забирається…

– Це не за правилами, – закричали розбійники. – Хлопця треба покарати!

– Що ж, нехай буде по-вашому. – Ватажок покликав до себе кремезного парубка. – Ану, Мірошнику, бери свою дубову подружку, а ви, хлопці, відпустіть молодця й дайте йому такий самий кийок. Нехай б’ються чесно. Хто переможе – тому й жити…

Обидва бійці зійшлись і почали завдавати удари один одному так спритно і швидко, що на галявині довго було чути лише безперервний тріск сухого дерева. Нарешті Мірошникові урвався терпець, і він, грізно сопучи, почав наступати, однак Гурт, захищаючись, викрутився з-під його удару, несподівано скинув кийок над головою та щосили вдарив супротивника по чолу. Розбійник упав як підтятий та витягся в увесь свій здоровенний зріст на траві під схвальний свист розбійників.

– Ну, приятелю, й пощастило ж тобі! Можеш іти, – посміхнувся ватажок, повертаючи Гуртові гаман із грошима. – Я дам тобі проводирів, доведуть до пагорба, а далі ти сам відшукаєш свого лицаря… І мовчи про те, що з тобою сталося, – тобі ж буде спокійніше!

На цьому вони розійшлися, і свинопас невдовзі щасливо дістався намету Лицаря, Що Втратив Спадщину.

Він одразу ж виклав усі подробиці різноманітних подій, які йому довелося пережити сьогодні ввечері, і лише потім, утомлений, розлігся на ведмежій шкурі перед входом до шатра, щоб ніхто не міг потривожити сон його хазяїна, котрий мав відновити сили перед другим днем турніру.

Ніч була тиха, міріади зірок переморгувалися на оксамитовому небосхилі.

Розділ 11

Щойно сонце з’явилося над обрієм, глядачі зусібіч потяглися до зеленої галявини, щоб устигнути посісти найкращі місця.

За звичаєм, цього дня лицарі мали битися невеликими загонами – партіями, причому дозволялося застосовувати меч і сокиру, але використовувати кинджали забороняли. Такі змагання були набагато небезпечнішими, ніж ті, що відбувалися першого дня. Не тільки клинки важкої зброї загрожували життю бійців; копита згарячілих коней нерідко страшно калічили тих, хто був вибитий з сідла й не міг учасно підвестися через вагу обладунків.

Згідно з тими-таки звичаями, Лицар, Що Втратив Спадщину очолив першу партію, а хрестоносець, визнаний напередодні другим за хоробрістю й військовим мистецтвом, став ватажком другої.

Близько десятої ранку ревіння сурм сповістило про прибуття принца Джона. Водночас із ним на галереї з’явилися Седрик Сакс і леді Ровена, але цього разу без Ательстана, який, на великий подив Седрика, долучився до партії Бріана де Буагільбера. На те була особлива причина – Ательстан уважав за необхідне покарати того, хто нахабно, як йому здалося, повівся стосовно його нареченої. Улаштовувачі турніру, зрозумівши, що і принц не відмовиться завдати сорому «вихватькові», також приєдналися до загону храмовника. У той самий час чимало славетних лицарів саксонського й норманського походження поповнили лави партії вчорашнього переможця…

Щойно леді Ровена зійшла на поміст, де стояв трон для королеви турніру, залунала урочиста музика, яку заглушали крики – вітання глядачів. Сонце грало на зброї та обладунках лицарів, що нудьгували, очікуючи на початок турніру. Нарешті на бойовище виступили герольди й запала тиша. Було оголошено додаткові правила, згідно з якими змагання мають скінчитися за знаком принца Джона, а переможця нагородить обрана вчора королева. Одразу ж загриміли сурми, остроги вп’ялися в кінські боки, і перші вершники обох партій помчали один на одного.

Коли хмара куряви, що її здійняли копита розпашілих коней, осіла, стало видно, що добрячу половину лицарів вибито з сідел. Вершники, які залишилися в лавах, знову зімкнулися, вихопивши мечі. Брязкіт зброї, крики й звуки сурм заглушали стогони поранених, блискучі обладунки лицарів укрилися пилом і кров’ю, а пишне пір’я плюмажів, зрублених із шоломів гострими лезами, літало в повітрі.

Потроху лави бійців порідшали, і нарешті Бріан де Буагільбер і Лицар, Що Втратив Спадщину, почали двобій. На цей час партія вчорашнього переможця перебувала в найтяжчому стані – могутня рука Фрон де Бефа й бичача сила важкотілого Ательстана косили бійців одного по одному. Проте обидва ці лицарі водночас зрозуміли, що здобудуть велику перевагу в бою, якщо допоможуть храмовникові, який почав битися зі своїм головним суперником. Тепер проти одного виявилося троє досвідчених вояків. Здавалося, ніщо вже не зможе врятувати Лицаря, Що Втратив Спадщину, якби не разюча спритність його коня. Він стрімко ухилявся від лицарів, які нападали на нього зусібіч, на скаку завдаючи влучних ударів мечем праворуч і ліворуч.

Глядачі бачили, що сили воїна-одинака вичерпуються, і навіть абат Еймер натякнув принцеві Джону, що час би зупинити турнір, однак той заперечив, мовляв невідомий лицар уже одержав свою винагороду – а тепер для нього настав час розділити свій тріумф з іншими.

Утім, допомога надійшла з несподіваного боку.

Один із прибічників Лицаря, Що Втратив Спадщину, котрий не мав девізу на щиті й досі майже не брав участі в змаганні – його прозвали Чорним Лицарем через колір його сарацинських обладунків, раптом стрімко кинувся в бій та спрямував свого меча на шолом Фрон де Бефа. Барон упав додолу разом із конем, а нападник круто обернувся до Ательстана. Відкинувши зламаний меч, він вирвав із рук сакса сокиру й завдав йому удар такої сили, що той, знепритомнівши, розтягнувся в пилюці.

Надавши своєму ватажкові змогу самому завершити двобій із хрестоносцем, Чорний Лицар неквапом попрямував до брами на північному кінці бойовища.

Цієї миті поранений у бою кінь Буагільбера не витримав останнього зіткнення супротивників і впав. Лицар, Що Втратив Спадщину миттю зістрибнув із сідла, наблизився до храмовника й підняв меча над його головою.

Наступної секунди принц Джон, бажаючи позбавити Бріана де Буагільбера безчестя, кинув на арену свій жезл, поклавши край змаганню. Він пошукав очима Чорного Лицаря, одначе того ніде не було видно. Хтось із почту прошепотів принцеві, що лицар поскакав у бік лісу.

– Що ж, якщо цей