Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
– Благородний Седрик має рацію, – поквапився заспокоїти гостя принц, – саксонська порода має першість над нашою…
– Хоча б тим, що сакси вічно біжать попереду норманів, як олень, переслідуваний собаками, – підхопив сп’янілий де Брасі, забувши, що йому обіцяли саксонську дружину. – І не забувайте про їхню палку любов до хмільних напоїв!
– Досить жартів, панове лицарі! – примирливо вигукнув Фіц-Урс, помітивши, що гість задихається від гніву.
Седрик відштовхнув його простягнену руку, налив собі повну чашу вина й мовив:
– Якщо на цьому бенкеті комусь не до душі сакси, я хочу випити за нормана – першого серед хоробрих. Здоров’я короля Ричарда Левове Серце!
Принц Джон здригнувся, машинально трохи випив зі свого кубка, а Седрик, осушивши до дна свою чашу, гордо залишив бенкетну залу в супроводі Ательстана та інших гостей-саксів.
Невдовзі в замку залишився тільки почет принца.
– Ну, – мовив, звертаючись до лицарів, абат Еймер, – погаласували, і годі! Випито чимало, час і поспати. Хто як хоче, а я вирушаю додому…
– Ось вам наслідок ваших безглуздих жартів. – Принц Джон мав дуже засмучений вигляд, коли абат залишив залу. – Ми покликали сюди саксів, щоб напоїти як слід, обдурити й узяти своє, але ці брутальні мужлани мало того, що виграли турнір, а ще й з бенкету пішли переможцями. І настоятель щось відчув… Він першим зречеться мене й намагатиметься забрати з собою Буагільбера… Почали розбігатися, щури…
– Зараз не час для докорів, ваша величносте, – зауважив Фіц-Урс. – Ми з де Брасі негайно вирушаємо до наших прибічників, а заодно я поговорю з ченцем і розтлумачу йому, що ми всі надто далеко зайшли, щоб іти назад. І надалі треба бути обережнішими.
– Нічого не вийде. – Принц збуджено кинувся до виходу з зали, верескливо кликаючи слуг. – Навколо лише зрадники і боягузи!..
– Дай Боже, – прошепотів Фіц-Урс на вухо де Брасі, – щоб небо повернуло йому мужність. Саме братове ім’я викликає в нього лихоманку. Не таке вже велике задоволення бути радником людини, що не знає міри ні в гарному, ні в поганому…
Жоден павук не витратив стільки зусиль на відновлення розірваного вітром павутиння, як Вальдемар Фіц-Урс для того, щоб зібрати разом усіх учасників заколоту. Дуже небагато людей, не шукаючи жодного зиску, були щиро прив’язані до принца. Завдяки невтомному клопоту майбутнього канцлера – а саме цю посаду принц пообіцяв Фіц-Урсу – прибічники Джона все-таки погодилися зібратися в Йорку, щоб обговорити подальші плани і якнайскоріше надягти корону на голову принца. Усі розуміли, що конче слід діяти швидко й рішуче, в іншому разі сутичку з Ричардом буде програно. Головний аргумент Фіц-Урса був таким: законний король Англії неодмінно помститься тим, хто його зрадив. Навіть якщо його брат Джон і поступається Ричардові силою, розумом і хоробрістю, зате щедрістю своєю він переважає над багатьма правителями і жодного з відданих йому прихильників не залишить без почестей і нагород.
Пізно ввечері Вольдемар Фіц-Урс повернувся до замку Ашбі.
Ідучи з доповіддю до принца Джона, в одній із зал він здибався з де Брасі, якого ледве упізнав. Норман змінив придворне вбрання на простий зелений камзол і підперезався коротким мечем. Із-за спини його визирав довгий бойовий лук.
– Що за маскарад, сер Морис? – досадливо запитав Фіц-Урс. – І чому це ти не вирушив разом зі мною попри наказ принца? Я так тебе й не дочекався.
– Не варто напускати на себе канцелярську поважність, сер Вольдемар, – незворушно відповів де Брасі. – Про принца ми думаємо те саме. Він надто слабкий, щоб стати справжнім королем, і навряд чи зможе довго всидіти на троні. Ти сам мені допоміг дещо втямити… До того ж ти набагато кращий дипломат, аніж я.
– Одначе Джон поки що при владі, – стишив голос Фіц-Урс. – І при ньому ми зможемо вивищитися. Навіщо тобі знадобилося це блазенське вбрання? Чи не на полювання ти зібрався зовсім недоречно?
– На полювання. А здобиччю буде заможна наречена, – промовив, посміхаючись, де Брасі. – Рідня саксонки разом із нею сьогодні вранці вирушає додому – мені доповіли мої вивідачі. Я вирішив разом зі своїм загоном напасти на них і відбити красуню…
– Та ти остаточно з’їхав із глузду, де Брасі! – закричав Вольдемар. – Невже зараз час починати усобицю?
– Усе надзвичайно просто. Дорога, якою вони поїдуть, мені відома, і завтра сакси наткнуться на засідку. У всьому звинуватять лісових розбійників, яких у цих місцях сила-силенна. І тут з’являюсь я власною персоною, граю роль благородного лицаря та звільняю леді Ровену з лап брудної мужви. Після чого доведеться сховати її в замку Фрон де Бефа, який досі сподівається на милості принца, або в Нормандії, поки леді не примириться зі своїм становищем і не стане законною дружиною Мориса де Брасі.
– План дивовижний! – насмішкувато мовив Фіц-Урс. – Скажи мені відверто, де Брасі, хто тобі його підказав?
– Це все вигадав Бріан де Буагільбер, храмовник. Він також зголосився мені допомогти в усьому, що пов’язано з викраденням.
– Можливо, пане лицарю, вам і пощастить відібрати в саксів їхню красуню, але ніколи не повірю, що тобі вдасться вирвати її з пазурів Буагільбера. Можу заприсягтися – у храмовника зовсім інші наміри. Сподіваюся, ти викинеш із голови цю дурну думку.
– Повір, – зверхньо промовив де Брасі, – уже за день усе буде скінчено. І я вчасно з’явлюся до Йорка… Прощавай, люб’язний Фіц-Урсе!
Розділ 13
На ночівлю Чорний Лицар зупинився в усамітненій харчівні, де докладно дізнався, чим закінчився турнір в Ашбі. Рано-вранці він вирушив на північ, уникаючи торованих шляхів і пробираючись плутаними лісовими стежками. Його кінь, що відпочив напередодні, до присмерку все ж таки втомився, і мандрівний лицар досяг лише західного кордону Йоркшира. Треба було знову подбати про ночівлю.
Місце було пустельне; досі Чорний Лицар прямував за сонцем, одначе воно вже сідало за пагорбами, і йому залишалося тільки покластися на свого вірного коня. У лісових хащах легко збитися на манівці та проблукати кілька днів. Вершник зістрибнув на вкриту пилом траву і рушив поруч із конем, тримаючи його за повід. Щойно кінь припинив відчувати вершника, закутого у важкі бойові обладунки, він відразу пішов бадьоріше, щохвилини нашорошено ворушачи вухами. Стежка, якою повів лицаря його кінь, повернула, і невдовзі йому здалося, що десь неподалік він чує надтріснутий подзвін, мабуть, поряд розташувалася каплиця або хижа відлюдника.
Незабаром стежка стала ширшою; Чорний Лицар знову вскочив у сідло та за кілька хвилин виїхав на галявину, на протилежному боці якої височів стрімчак, обплетений пагонами плюща
