Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
Короткий коридор та драбина з масивних дубових брусів привели обох до кімнати, освітленої запаленими смолоскипами у срібних шандалах. Леді Ровена сиділа в кріслі, прикрашеному вигадливим різьбленням і схожому радше на трон, а троє служниць тим часом укладали її пишне волосся на ніч. Пілігрим опустився на одне коліно на знак пошани.
– Підведіться! – мовила дівчина. – Той, хто може сказати добре слово про відсутніх, має право бути прийнятим як близький друг. – Вона обернулася до служниць. – Залиште нас, я хочу побесідувати з благочесним пілігримом.
Дівчата вийшли, і тільки Ельгіта залишилася з пані.
– Мандрівнику, – помовчавши, сказала леді Ровена, – сьогодні під час трапези ви згадали чоловіка, ім’я якого по-особливому звучить у цій оселі. Я зрозуміла вас так, що після від’їзду англійського війська на батьківщину лицар Айвенго залишився в Палестині. Він хворий чи, може, поранений?
– Я не так багато знаю про лицаря Айвенго, – збентежившись, мовив пілігрим. – Ні, він, здається, здоровий та збирається повернутися на батьківщину.
– Дай Боже, щоб він прибув до Англії швидше і зміг узяти участь у майбутньому турнірі… – Дівчина говорила з натиском, ніби переконуючи саму себе в чомусь. – Якщо приз дістане Ательстан із Конінгсбурга, це буде несправедливо… Дякую вам, добрий пілігриме, за звістку про друга мого дитинства… І прийміть цей даток на знак моєї поваги до вашої важкої праці та поневірянь у дорозі. – Леді Ровена простягла пілігримові золоту монету.
Той увічливо вклонився й услід за служницею залишив кімнату. Діставшися відведеного йому приміщення, пілігрим причинив двері, загасив смолоскип, краще загорнувся у свій плащ і, розтягнувшися на скрині, що заміняла ліжко, миттєво поринув у сон.
Із першими променями сонця пілігрим вийшов зі свого закапелку, повернув ліворуч коридором і, не постукавши, зайшов до сусідньої комірки, де неголосно похропував єврей Ісаак. Не чекаючи, коли старий розплющить очі, пілігрим торкнувся його кінцем посоха, і той миттю підскочив, дико озираючись навсібіч.
– Не бійся, – тихо промовив пілігрим. – Я не маю злих намірів… Уважно вислухай мене, Ісааку! На тебе чекає велике лихо, якщо ти негайно не залишиш цей дім.
– Боже милосердний! – заголосив був старий. – Кому може знадобитися життя й убогі статки такого бідняка?
– Уночі храмовник звелів своїм головорізам схопити тебе й відвезти до замку барона Фрон де Бефа… Седрик Сакс не зможе цьому зарадити. Гості ще сплять. Збирайся мерщій, я проведу тебе таємною лісовою стежкою!
Потім разом із переляканим на смерть старим пілігрим пройшов до комірки, де на соломі сном праведника спав свинопас.
– Прокинься, Гурте! – владно наказав пілігрим. – Підводься швидше та допоможи нам. Ти маєш без усякого шуму відчинити хвіртку в задній брамі маєтку, яка виходить до лісу.
Невдоволений нетерплячим тоном мандрівника, свинопас трохи підняв голову і пильно глянув на людей, котрі його потурбували.
– А чи не будете ви ласкаві зачекати, – пробурчав він, знову опускаючи скуйовджену голову на колоду, що правила йому за подушку, – поки відімкнуть головну браму? У нашому домі не заведено, щоб гості йшли так рано, та ще й потайки.
Пілігрим нахилився й щось прошепотів по– саксонськи на вухо свинопасові, відтак Гурт скочив на рівні, немов обпечений, і кинувся виконувати прохання. Мандрівник промовив йому вслід:
– Обережніше, приятелю… невдовзі ти дізнаєшся набагато більше. І, зроби таку ласку, приведи старому його мула, а мені здобудь десь іншого. Я поверну його в Ашбі цілим і неушкодженим комусь із слуг Седрика…
Незабаром мандрівник і старий єврей щезли в лісових хащах.
Пілігрим, якому, вочевидь, усі тутешні лісові стежки були добре відомі, мовчки їхав найвідлюднішими місцями. Минуло близько двох годин, і нарешті вершники зупинилися.
– Бачиш попереду засохлий дуб? – звернувся пілігрим до Ісаака. – Неподалік нього наші шляхи мають розійтися. Тут уже можна не боятися погоні. Шеффілд зовсім близько; там ти легко знайдеш сховище.
– Зачекай, добрий юначе! – вигукнув Ісаак. – Чим я можу віддячити тобі? Я знаю, чого тобі треба, і зможу допомогти. Адже понад усе на світі ти хочеш мати доброго коня й гарну зброю?
– Як ти здогадався?
– По двох-трьох словах, які ти сказав учора. Крім того, твій жебрацький плащ приховує лицарський ланцюг – він зблиснув, коли ти будив мене… – Видобувши з сумки, що висіла на поясі, письмове приладдя, старий написав на шматку пергаменту кілька слів і вів далі: – У місті Лестер живе багатий купець Хайрам. Передай йому цю записку. Зараз він продає шість лицарських обладунків міланської роботи, і навіть найгірший з них годився б для короля. А також десять прекрасних жеребців. Коли мине потреба, поверни йому все або після турніру заплати за товар.
– Чи ти, Ісааку, не знаєш, що мені доведеться віддати і коня, і зброю, якщо я зазнаю поразки? А грошей у мене немає.
– Чути про це не хочу, – невдоволено затрусив головою старий. – Якщо й бувають збитки, тобі, юначе, за них відповідати не доведеться. Купець пробачить цей борг заради свого родича Ісаака. Прощавай і будь здоровий!
Супутники розійшлися й різними шляхами вирушили до Шеффілда.
Розділ 7
Попри те що Англія за відсутності свого короля переживала далеко не найкращі часи, змагання уславлених лицарів привертали загальну увагу. На них приїжджали люди всіх чинів і станів. Турнір в Ашбі, який мав відбутися в присутності самого принца Джона, не був винятком. Його влаштовували троє знатних баронів – Філіпп де Мальвуазен, Фрон де Беф і Гуго де Гранменіль. Їхні намети були поставлені навкруг шатра Бріана де Буагільбера, одностайно визнаного наймайстернішим та найдосвідченішим серед лицарів.
Змагання мало відбуватися на просторій тінистій галявині на узліссі. Галявину обнесли чотирикутною огорожею, у якій з північного та південного боків були широкі брами. Коло південних воріт розташовувалися вартівники, вістуни, сурмачі й герольди, які мали оголошувати імена учасників. За південною брамою було встановлено великий намет, призначений для лицарів, що виявили бажання прийняти виклик улаштовувачів турніру.
Місце для змагання було вибране лише в милі від міста, і вже зранку сюди сходилися юрми збуджених глядачів. Уздовж огорожі галявини майстрові за одну ніч звели дерев’яні галереї, що призначалися для найзнатніших глядачів. Прості люди розміщувалися на земляних лавах, на схилах пагорбів, що були поблизу, та на витоптаній траві навколо галявини. Просто навпроти центру галявини під балдахіном із королівським гербом до часу залишалося порожнім високе різьблене крісло, а по інший бік бойовища вивищувалося ще одне, оздоблене не менш пишно й дорого. Воно призначалося для дами – королеви кохання і краси, чиє ім’я мав назвати переможець турніру.
Народ усе прибував,
