Квентін Дорвард - Вальтер Скотт

залишати герцога Орлеанського без свого нагляду. Щодо інших його супутників, то серед них найпримітніші кум Трістан — «прево катів» з кількома своїми «майстрами» і Олів’є, цирульник. Оце, мабуть, і всі, найбільш варті уваги. А в цілому вся ця зграя має такий жалюгідний вигляд, що, слово честі, король більше скидається на старого гендляра, який у супроводі поліцейського загону їде стягати безнадійні борги.

— А де йому відвели помешкання? — спитав Кревкер.

— Оце якраз найдивніше за все, — відповів Комін. — Наш герцог запропонував лучникам королівської гвардії зайняти пост біля міських воріт і понтонного мосту через Сомму, а для самого Людовіка відвів будинок багатого городянина Жіля Ортена поблизу цих воріт. Але дорогою туди король уздрів прапори де Ло і Пансіль де Рів’єра, яких він вигнав із Франції, і, мабуть побоюючись такого близького сусідства з своїми давніми ворогами, попросив дати йому приміщення в герцогському замку, де він тепер і живе.

— Боже милосердий! — вигукнув Кревкер. — Мало того, що заліз у лев’яче лігво, він ще суне голову в пащу самого лева. Цей хитрий політикан хоче залізти на саме дно вовчої ями.

— Стривайте, — сказав Комін. — Ви, мабуть, ще не чули… Д’Емберкур ще не переказував вам слів ле Глор’є[222], які на мою думку, були найрозумнішим із усього, що було сказано з цього приводу.

— А що ж сказала його уславлена мудрість? — спитав граф.

— Коли герцог звелів вибрати дорогоцінний посуд і тарелі з візерунками для подарунків королю та його почту з нагоди приїзду його величності, ле Глор’є сказав йому: «Друже Карле, не суши своєї бідної голови над тим, що слід подарувати королю. Дозволь мені вшанувати твого кузена Людовіка благороднішим і достойнішим подарунком! Я подарую йому мій блазенський ковпак із бубонцями і брязкальце на додачу, бо, присягаюся обіднею, він ще більший дурень, ніж я, коли піддався під твою руку». — «Але коли йому не доведеться розкаятися в цьому, що тоді скажеш, неробо?» — спитав герцог. «Ну, тоді, Карле, доведеться віддати ковпак і брязкальце тобі самому, як найбільшому дурневі з нас трьох». Цей ущипливий дотеп дуже дошкулив герцога. Я бачив, як він змінився на обличчі й прикусив губу. Ну, ось вам і всі наші новини, благородний Кревкере. Як ви гадаєте, на що це все схоже?

— На порохову міну, не інакше, — відповів Кревкер, — до якої, боюся, мені судилося піднести запалений гніт. Ваші і мої новини — це порох і іскра, які, зустрінувшися, спалахнуть великим полум’ям. Друзі мої, їдьте поруч зі мною і, коли я вам розповім про те, що скоїлося в льєжському єпіскопаті, ви погодитеся зі мною, що королю Людовікові краще було б поїхати в пекло, ніж так несвоєчасно завітати до Перонни.

Обидва вельможі під’їхали до графа з обох боків і вислухали його оповідання про події в Льєжі і в Шонвальді. Потім вони покликали до себе Квентіна і заходилися розпитувати та перепитувати його про подробиці вбивства єпіскопа, поки він, нарешті, відмовився їм відповідати, не знаючи, навіщо цей допит і які висновки вони можуть зробити з його відповідей.

Незабаром усе товариство вже їхало низькими берегами Сомми, вкритими багатою рослинністю, і хутко досягли старовинних мурів неприступної фортеці Перонни Незайманої. Навколо неї розкинулися зелені луки, де скрізь біліли намети війська герцога Бургундського, яке налічувало близько п’ятнадцяти тисяч чоловік.

Розділ XXVI
ПОБАЧЕННЯ

Коли князі зустрілись, хай відзначать

Астрологи сполуку цю зловісну,

Як ту, коли зустрілися Сатурн із Марсом[223].

Стара комедія

Трудно відповісти на питання: вважати привілеєм чи важким обов’язком, наданим королівському сану, звичай, згідно з яким государі, звертаючись один до одного, повинні підкоряти свої почуття й промови найсуворішому етикету з поваги до свого власного звання й гідності. За цим етикетом треба стримуватися від вибухів і відкритих проявів гніву. І коли б усі заздалегідь не знали, що всі ці люб’язності не що інше, як звичайне додержання церемоніалу, то їх можна було б назвати найбільшим лицемірством. Проте досить государеві переступити межі етикету і бодай спалахнути гнівом, щоб він утратив свою гідність перед цілим світом. Так було, наприклад, з двома славнозвісними суперниками — королем Франціском та імператором Карлом[224], які відкрито обвинувачували один одного в брехні і згодом вирішили закінчити свою суперечку поєдинком.

Навіть сам Карл Бургундський, найзапальніший, найнетерпеливіший і, можна сказати, найнерозважливіший з усіх володарів свого часу, не міг вийти з зачарованого кола загальних правил і мусив ставитися з глибокою пошаною до Людовіка, як до свого сюзерена й законного государя, що удостоїв його, королівського васала, високої честі своїх відвідин.

Одягнений у герцогську мантію, в супроводі найвищих сановників, вельможних рицарів і дворян, бургундський володар виїхав на чолі свого почту вітати Людовіка XI. Герцогський почет виблискував сріблом і золотом спорядження. На той час казну англійського двору було розтринькано в міжусобних війнах Йорків і Ланкастерів