Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
Квентін спав глибоким і міцним сном, поки його не розбудив звук графської сурми й крики фуражирів та квартирмейстерів:
— Підіймайтеся, підіймайтеся! Гей, панове, на коней, у путь!
Проте, хоч ці звуки і надто рано збудили Квентіна, він прокинувся вже зовсім іншою людиною. Сила й бадьорість повернулися до нього, а схід сонця відживив надії. Юнак уже не думав про своє кохання, як про безнадійну, нездійсненну мрію, а вбачав у ньому джерело живої сили, яке завжди підтримуватиме його, навіть тоді, коли перешкоди виникнуть такі значні, що він не зможе подолати їх і добитися успіху.
«Стерничий, — міркував він, — скеровує свій корабель на Полярну зорю, хоч ніколи не сподівається досягти її; так і мені думки про Ізабеллу де Круа допоможуть стати справжнім воїном, хоч, може, я ніколи більше це побачу її. Коли вона почує, що шотландський воїн, Квентін Дорвард, відзначився на полі бою або загинув, захищаючи якусь фортецю, вона згадає свого супутника, згадає, як він зробив усе, що було в його силах, щоб усунути всі пастки і нещастя, які їй загрожували, і вшанує його пам’ять сльозою, а могилу — вінком».
Відчувши в собі знову бадьорість і мужність, Квентін почав спокійніше ставитися до жартів графа де Кревкера, який уже підсміювався з його розніженості і нездатності боротися з утомою. Тепер молодий шотландець так добродушно вислухував усі ці насмішки і відповідав на них так дотепно й водночас ввічливо, що граф змінив думку про свого бранця, який учора, пригнічений становищем, що склалося, був або похмуро-мовчазний, або нестримно різкий.
Нарешті, старший воїн почав думати, що його юний супутник гарний хлопець, з якого можна щось зробити, і натякнув навіть, що коли б той відмовився від служби у французького короля, то він, Кревкер, одразу завербував би його до герцога Бургундського на почеснішу посаду й подбав би про його дальше підвищення. І хоча Квентін, ввічливо подякувавши, відхилив цю пропозицію, поки не з’ясуються його відносини з королем Людовіком, проте їхні добрі взаємини з графом де Кревкером не змінилися від цього. Захопленість шотландця, його чужоземна вимова часто викликали усмішку на суворому обличчі графа, але ця усмішка була вже не глузливою, а веселою й добродушною.
Отож маленький загін, подорожуючи далі в далеко більшій згоді, ніж напередодні, був уже за два льє від славнозвісного й неприступного міста Перонни, поблизу якого отаборилося військо герцога Бургундського, готове, як можна було гадати, рушити на Францію. Проти цього війська Людовік XI також зосередив великі сили близько Сен-Максанса, щоб угамувати свого надто могутнього васала.
Перонну, розташовану на березі глибоководної ріки[214] серед низини, й оточену високими мурами з бастіонами й глибокими ровами, вважали раніш, як і за пізніших часів, за одну з найнеприступніших фортець у Франції[215]. Граф де Кревкер зі своїм почтом і полоненим наблизився до фортеці десь о третій годині дня; проїжджаючи просікою густого лісу, що зі сходу сягав аж до міста, вони зустріли двох вельможних осіб, про що свідчив їхній численний почет, одягнений у вбрання, яке звичайно носили мирного часу. У кожного з них сиділо по соколу на плечі, а позаду псарі вели зграю спанієлів[216] і хортів; очевидно, вони бавилися соколиним полюванням. Але, побачивши Кревкера здалека й певно впізнавши його по одежі та озброєнню, мисливці покинули переслідувати чаплю, за якою гналися берегом довгого рівчака, і хутко під’їхали до нього.
— Новини, новини, графе де Кревкер! — гукнули вони разом. — Кажіть свої новини! Чи спочатку вислухаєте наші? А то міняймося по-чесному, коли хочете?
— Я охоче помінявся б по-чесному, панове, — сказав Кревкер, чемно привітавши їх, — коли б знав заздалегідь, що ваші новини досить важливі, щоб проміняти їх на мої.
Мисливці поглянули один на одного, усміхнувшись, і старший з них, граф д’Емберкур, вродливий чоловік із зовнішністю справжнього барона, з засмаглим обличчям, на якому був той сумний вираз, що його одні фізіономісти[217] приписують меланхолійному характеру, а інші (як, наприклад, італійський скульптор, що провістив долю Карла І за його обличчям) вважають печаттю наглої смерті[218], — сказав, звертаючися до свого супутника:
— Кревкер був у Брабанті — торговій країні; він навчився там усіх торговельних хитрощів. Ми не виграємо, коли торгуватимемося з ним.
— Панове, — сказав Кревкер, — герцог повинен по праву перший одержати мій крам, як государ, який забирає мито до відкриття торгів. Але скажіть мені, які ваші новини — сумні чи веселі?
Той, до кого звернувся де Кревкер, був невисокий чоловік з дуже бистрим поглядом, який трохи пом’якшувався задумливим і серйозним виразом обличчя, особливо рота. Вся його зовнішність свідчила, що це людина гострого, проникливого розуму, але обачна в своїх ухвалах і висловлюванні своїх думок. Це був уславлений рицар з Ено, син Коллара, або Нікола де л’Еліт, відомий в історії під ім’ям Філіппа де Коміна[219], на той час один з найблагородніших радників герцога Карла Сміливого. На запитання Кревкера про новини, які були в нього і його супутника барона д’Емберкура, він
