Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

— Завтра нам треба буде назбирати якнайбільше пшениці. М’ясо і сіль у нас є. Коріння малини збере Асо, а по слідах барса підемо післязавтра…

Про те, як одна бідолашна тварина стала жертвою своєї материнської любові

Другого дня Асо з нетерпінням і глибоким хвилюванням, яке завжди охоплює пастуха-курда, коли він розшукує зниклу тварину, шукав свою Чорнуху.

У Асо батько пастух, і дід був пастухом, і прадід, і прапрадід. Такі курди. Для них іншого життя, іншої роботи немає. У них навіть прислів’я є: «Якщо хочеш, щоб твій син став людиною, зроби його пастухом».

Закоханий в гори, курд розлучається з ними тільки заради великої любові, любові, здатної на жертви. «Заради тебе я піду на все. Хочеш — кину гори і стану пастухом у вашому задушливому селі», — співає курд вірменській дівчині в одній з пісень.

Спуститися з гір у гарячу Араратську долину?.. Та піти на це можна лише заради коханої. Якщо хочеш покарати курда, примусь його покинути свої любимі гори, вкриті квітами луки, росяні схили.

Отакий і Асо. Шість тижнів минуло, як він розлучився з рідною отарою. А для нього це була вічність. Як може курд так довго не бачити ні овець, ні собак!

Асо знудьгувався за отарами ферми. Він знав, що зараз вівці почали ягнитися; в хлівах топчуться на кволих, нестійких ніжках і тоненько мекають рябенькі ягнята. Ой, коли б хоч Чорнуху приручити! Як би він доглядав її, свою журбу забув би! Цей Ашот зовсім людей не знає! Вівці наверху, на горі, а він його, пастуха, на інші роботи посилає. Та хай йому накажуть залишатись у Вівчарні вдень і вночі, він буде задоволений. Може, й не піймає здичавілу вівцю з ягнятами, зате хоч здалеку побачить їх, почує милі голоси…

На Вівчарні Асо уважно оглянув здалеку всі кутки, всі кущі і витягнув з-за пояса свою сопілку. Скоро з-за кущів сухого чортополоху виглянули. роги. Показалась і маленька овечка, нашорошивши, мов косуля, вуха, кожну мить ладна кинутись тікати. А де ж сама Чорнуха?..

Ло, ло, ло, ло!..

Асо довго грав мелодію, якою скликали овець додому, але Чорнуха не приходила. «А, знаю, в чому справа», — догадався пастух і, підвівшись, рушив прямо до сховища овець.

Тільки-но він зайшов у печеру, як із темряви назустріч йому вискочила Чорнуха і почала стурбовано мекати.

— Знаю, знаю, у тебе ягнятко… — лагідно сказав Асо і навпомацки пішов уперед.

Скоро очі його звикли до півтемряви в печері, почали помічати її непривабливі нерівні стіни.

Чорнуха стурбовано мекала. Не за себе, звісно, боялась вона, а за ту маленьку істоту, яка, певно, зараз лежала в якомусь куточку і злякано тремтіла. Неспокійне мекання матері навівало тривогу. І ягнятко відповідало тоненьким-тоненьким голоском.

Асо навмання йшов уперед, і ось, нарешті, крихітна, ще мокра тваринка опинилася в його руках.

— Брру, бру, бу… — м’яко, наче колискову пісеньку, наспівував пастух новонародженому і зігрівав його коло своїх грудей.

Скоро можна було бачити таку картину. Під скелею, на стежці, горіло вогнище, від якого повільно клубочився дим. Біля вогню сидів Асо, обнімаючи маленьке біленьке, з чорною мордочкою ягня, а поряд мирно стояла Чорнуха і лизала своє малятко. Правда, від кожного руху Асо вівця здригалась і злякано відстрибувала назад. Та хіба вона могла покинути ягня? І хіба могла Чорнуха не довіряти людині, яка так ніжно пестила й зігрівала її дитя?

Асо поставив перед Чорнухою воду в глечику. Вівця, яка щойно окотилася, почала жадібно пити. Напившись, вона вихопила у хлопця з рук пучок трави, з’їла і підвела голову, щоб її погладили. Так потроху в ній оживали колишні звички, відновлювалась втрачена приязнь до людей.

— Дай-но я тебе видою, Чорнухо, шкода мені твого ягняти, — умовляв її Асо.

Але цього, вівця не захотіла: не зовсім ще довіряла. Адже своїх дітей їй доводилося захищати їв боротьбі. Правда, тут, в ущелині, вона не зустрічала найзапеклішого ворога овечого роду — вовка. Зате часом з-за гребеня гори до неї долинав і турбував її незнайомий запах і страшний рев. Очевидно, це було тоді, коли сюди приходив барс. Щоосени в Барсовій ущелині поселявся ведмідь. Але його Чорнуха не дуже боялась. Вона бачила, що звір весь час проводив під деревами, збираючи падалки.

Найбільше лякали її орли. Мовчки, нерухомо сиділи вони на камінні, вичікуючи, коли ягня одійде від матері. Ло, ло, ло, ло…

Ніжно й журливо звучала сопілка Асо, тривога поступово покидала тварину, вона заспокоювалась.

Умовляннями й ласкою Асо зумів привернути до себе Чорнуху. Він підніс до її дійок ягня, і те почало ссати, швидко крутячи хвостиком.

Коли ягнятко наїлося, Асо перев’язав новонародженому пупок і замість креоліну припалив його попелом, щоб ніяка зараза не пристала.

З ягням на руках хлопець почав повільно спускатися вниз.

Витягнувши вперед голову, Чорнуха йшла за ним. Іноді вона мекала і оглядалась. Почуття її роздвоїлися. Старші ягнята здивовано дивились услід, не розуміючи, чому мати кидає їх і покірно йде за якоюсь незнайомою і підозрілою істотою. Проте й вони обережно, тримаючись якнайдалі від матері, все-таки пішли тією ж стежкою, що вела в ущелину.

З краю стежки, там, де вона починала спускатися вниз, ягнята побачили, як мати зупинилась перед якоюсь печерою. Тут вона оглянулася, замекала — чи то кликала їх за собою, чи то прощалась — і слідом за людиною ступила всередину…

Висунувши голову з-за скелі, сумним поглядом проводжали її молодий баран і вівця.

Коли Асо ввійшов у печеру, там нікого не