Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Хто тобі, джан, на стежці тій стрівсь?

Довго і ніжно співав пастушок. Коли він закінчив, Гагік уже випалив на вогні свої чашки і, перед тим як лягти спати, знову почав умовляти Ашота:

— Наші діди завжди їли хаш рано, на світанку…

— А що нам до дідів? Ось як зійде сонце, тоді й будемо їсти, — протестував Ашот.

— Ні, недооцінюєш ти, юначе, досвіду наших предків, — сказав Гагік і, зрозумівши, що нічого не вийде, знову взявся за кошика, якого почав плести вчора.

Не домовляючись, усі заходилися плести кошики. Вони ніби змагалися: кожному хотілося закінчити якнайраніше і зробити якнайкраще.

Першим пролунав переможний вигук Ашота:

— Ну, мій готовий!.. — І він поставив у кутку печери великого, важкого кошика.

Але ніхто не міг плести таких гарних кошиків, як Шушик. Її тоненькі, гнучкі пальці вміли і шити, й добре малювати, і найкраще в класі писати…

З лози різної товщини й різного кольору Шушик сплела такого чудового кошика, оздобленого барвистою смужкою, що найвимогливіші майстри похвалили б її. А про пастуха Дсо і казани нічого. Він стояв, розкривши рота, й зачудовано дивився на роботу дівчини.

— Ми його на виставку пошлемо, — вирішив Ашот.

— Краще подарувати комусь, хто гідний цього, — підморгуючи Шушик і непомітно показуючи на себе пальцем, сказав Гагік.

— Так і я думаю. Я подарую його одному дуже достойному й дуже хорошому товаришеві, — спокійно, урочисто промовила Шушик.

Всі нетерпеливо чекали — хто ж цей товариш?

Звичайно, і Ашот, і Гагік в однаковій мірі могли розраховувати на подарунок. Хіба вони не гідні його?..

Але дівчина не квапилась. Вона підвелася, поправила волосся, що закривало чоло, і, простягнувши кошика Асо, лагідно сказала:

— В нього ти будеш збирати ягоди. Згадуватимеш наші важкі дні, нашу дружбу…

— Браво!.. Я й не думав! — заплескав у долоні Гагік.

А пастух, засоромившись від цього несподіваного знаку поваги й дружби, розгублено бубонів щось по-курдському:

— Заф, заф разіма[29]… Ти моя сестричка, світло моїх очей… — І прикладав до серця свою праву руку, схиляючи голову.

Коротко висловив свої почуття Асо, але саме в такі короткі слова курди вкладають свою вірність, вдячність і задоволення — все те хороше, що відчувають вони до дівчини, яку називають сестрою. За сестру курд може й життя віддати…

— І ти мій брат… — відповіла Шушик соромлячись і з теплою посмішкою подала свою маленьку руку Асо.

— Ура, ура!.. — знову заверещав Гагік.

Та Асо миттю заспокоїв його Взявши в руки свою палицю, він посварився на Гагіка і сказав:

— Щоб ти тепер не смів дратувати Шушик!..

Гагік знав, що це жарт, проте став серйозним і відійшов убік.

Настрій у всіх був хороший, голод не мучив, усі були задоволені. Тільки Ашот був чимось заклопотаний. Він давно вже вирішив підготувати товаришів до одної важливої справи і лише чекав нагоди. Сьогодні така нагода випала.

Коли всі стомилися і відклали свої кошики, Гагік нагадав:

— Ну, Ашот, сьогодні твоя черга розповідати.

І справді, що їм лишалося, як не розповідати казки? Нескінченні історії, переважно з веселим кінцем, пом’якшували тягар випробувань, що випали на долю юних мандрівників, скорочували ночі, а з ними — й час неволі в цій ущелині.

— Гаразд, — швидко погодився Ашот. — Я розповім вам одну історію, яка вчить винахідливості. Цю історію я вичитав у нашого історика середніх віків Себеоса й сучасного письменника Стефана Зор’яна. Слухайте.

І Ашот розповів.

У сьомому столітті одна частина Вірменії перебувала під владою персів, а другою-правив грецький імператор.

Вірменський князь Смбат Багратуні звернувся до народу з закликом повстати проти грецьких загарбників і гнобителів. Довідавшись про це, імператор наказав полонити Багратуні. Його повезли в Візантію і, закованого в кайдани, кинули у в’язницю. Імператор вирішив віддати полоненого на поталу звірам. Роздягнутий догола Смбат стояв на арені цирку і, схрестивши на волосатих грудях дужі руки, презирливо дивився на глядачів. Це був міцний, високий, широкоплечий чоловік, досвідчений воїн. У багатьох битвах він показав свою силу й відвагу.

Та ось відчинилися дверці клітки для звірів, і звідти на Смбата посунув величезний чорний ведмідь…

— Ну скажіть, коли ми зустрінемося з ведмедем, як будемо з ним битись? — запитав Ашот.

— Як і личить мужчинам, хоробро! — випнув груди Гагік.

— Справа не тільки в хоробрості. Тут потрібен і розум. Смбат знав, — знайте ж і не забувайте цього й ви: ведмідь злякається, коли на нього несподівано й голосно крикнути. Так і тоді було. Ведмідь вибіг і на Смбата. А той кинувся на ведмедя та як крикне йому на вухо — і кулаком по найчутливішому місцю: по сонній артерії. Звір похитнувся, відступив назад і впав. Упав і більше не встав…

Тоді на Смбата випустили скаженого бика. Бик вирвався на арену і кинувся на свою жертву. Але Смбат і тут не розгубився. Він спокійно чекав бика, простягнувши вперед руки, і схопив його за роги. Почалася напружена боротьба.

Глядачі, серед яких був і сам імператор Маврикій з дружиною, затамувавши подих, чекали кінця поєдинку.

Бик намагався вирватись і посадити людину на роги або перекинути її собі через голову, а людина, напружуючи м’язи, намагалась скрутити бикові шию…

Нараз дикий, скажений рев бика злякав глядачів. Мотаючи закривавленою головою, тварина метнулась тікати… Смбат вирвав у бика роги й відкинув їх геть. Наздогнавши тварину, він схопив її за хвоста й за ногу. В