Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Саме тоді десь у горах почувся постріл, і луна від нього прокотилася Барсовою ущелиною. Ашот зблід. Невже батько?.. Полює чи шукає їх?..

У напруженому мовчанні минуло кілька хвилин, але постріл не повторився. Тоді всі почали кричати:

— Ми тут, тут!..

Луна підхопила їхні крики і понесла далеко в скелі.

Знову, затамувавши подих, мандрівники уважно прислухалися. Відповіді не було.

Сонце сіло за Великий Арарат. Ставало холодно, але всі ще стояли на південній «барикаді», підкидаючи в багаття хмиз. Їм так хотілось вірити, що невідомий мисливець побачить довгі язики полум’я і спробує зійти в ущелину…

Неспокійно минула ніч. Саркіс іноді кричав у сні і тривожно схоплювався. Шушик, стулюючи очі, весь час бачила якісь мерехтливі вогні, а Ашот і крізь сон кликав: «Хто ти, хто? Ми тут, тут!..»

Про сварку між тими, хто уникає не тільки сварок, а й зустрічей

Жадібний барс, ще не перетравивши вчорашньої пайки козлиного м’яса, зібрався поснідати.

Сонце вже позолотило снігові вершини Арарату, коли він вийшов із свого тимчасового лігва.

Великий і важкий звір ступав легко й м’яко. Вранішнє проміння сонця вигравало на гладенькій, блискучій рудій шкурі, густо вкритій глянцувато-чорними плямами. Ці плями надавали звірові особливої краси і разом з тим робили його невидимим на тлі таких же рябих гірських схилів. Струнке й гнучке тіло барса пересувалося так легко й швидко, ніби це був якийсь казковий вогненний дракон, що повз між камінням.

Витягнувши здоровенний хвіст і тихо муркочучи, барс зупинився на виступі гори і поглянув униз, де вчора вранці снідав. Чи ціла його здобич?..

— Але від козла лишились тільки кісточки. Побачивши це, хижак розсердився, гнівно вдарив хвостом об землю і заревів. Потім ліниво підійшов до притрушених снігом недоїдків м’яса й кісток. Та не встиг простягнути до них лапу, як з-під снігу вискочила якась залізячка. Гучно клацнувши, вона так вчепилася гострими кігтями йому в лапу, так затиснула її, що звір страшенно заревів від болю. Намагаючись звільнитися, він сіпнув лапу, але біль тільки посилився, а лапу ще більше стиснуло.

Барс розлютився. З усієї сили вдарив залізякою об камінь, зламав її і, звільнившись, глянув навкруги налитими кров’ю очима, ніби шукаючи таємного ворога.

А внизу безтурботно спав п’яний ведмідь.

Так ось де він!..

Барс припав до скелі й зіщулився, наче сталева пружина, що ось-ось розвернеться.

Бідолашний мишко!.. Крізь шум, що стояв у голові од учорашнього молодого вина, ведмідь почув t огидний рев ворога, глянув на барса каламутними очима і, якби в нього були руки, певно, відмахнувся б ними — чого ти, мовляв, причепився!.. Бездумно відвернувшись, ведмідь знову задрімав, та нараз відчув, як щось важке навалилось йому на спину, запустивши гострі пазури в шию і в боки…

Від несподіванки й болю ведмідь так заревів, що здригнулися г. ори в ущелині.

Перелякані незвичайним ревом мандрівники вибігли з печери. Перед їхніми очима боролися два дикі звірі, один з яких відзначався силою, а другий — великою спритністю.

Божевільно крутячись на одному місці, ведмідь намагався скинути з спини й розтоптати непрошеного вершника. Але даремно. Іклами й передніми лапами він уп’явся в загривок суперника, а гострими пазурами задніх лап розривав йому боки.

Ревучи від болю, ведмідь з барсом на спині кинувся до нижнього краю скель, що оточували ущелину, але, добігши, зупинився: скелі обривалися проваллям.

Він побіг назад, домчав до саду й перекинувся в сніг, підім’явши барса під себе.

Тоді підступний ворог змінив свою тактику і застосував найстрашніший спосіб. Він іклами вп’явся ведмедеві в морду, а пазурами передніх лап — у шию і знову пустив у хід гострі ланцети своїх задніх лап. Ними він розпоров ведмедеві черево, геть пошматувавши шкіру, Ведмідь насилу підвівся, струсив із себе барса і хитаючись пошкандибав до виходу з ущелини, та не ступив і кількох кроків, як упав і скотився вниз.

Барс не переслідував його. Він побрів до підніжжя скель — праворуч. Зализав рани і, ледве тягнучи задні ноги, зник серед каміння.

Хлопці не наважились переслідувати звіра. Налякані кривавою сутичкою, що зараз відбулася, вони заціпеніли на своїх місцях.

Та це була й радісна подія для них. Ще вчора вранці мандрівники вишукували хоч жменьку ягід, а сьогодні перед ними лежить туша ведмедя завбільшки з корову… Оце так щастя! Не менш важливо й те, що одного з їхніх страшних ворогів уже нема! Другий же, поранений, зник у своєму лігві. Хто знає, коли він знову з’явиться тут! Адже й йому не солодко довелося в лапах ведмедя…

Хлопці були надзвичайно раді і в думках дякували пустельникові за подарунок. Хоч капкан і не відіграв своєї основної ролі, однак саме він розлютував барса. Інакше звір ніколи не кинувся б на ведмедя, а спробував би уникнути зустрічі з ним.

Коротше кажучи, капкан дуже допоміг хлопцям, і вони тепер мали нагоду здобути жирну величезну тушу ведмедя.

Мовчки, тільки обмінюючись знаками, хлопці взяли сокиру, списи, головешки і, ніби змовники, обережно рушили до вбитої тварини. Сокирою й ножем Ашот і Асо відділяли від туші лопатки і задні ноги. Вони аж упріли за роботою, весь час з острахом поглядаючи в той бік, куди пішов барс.

Хлопці квапились так, як тільки можуть квапитись злодії, що залізли в чужу хату. У них не було часу навіть на те, щоб оббілувати ведмедя. Тому, взявши на спину окремі частини туші, вони поспішили до свого житла. Коли