Вогнепальні й ножові - Сергій Вікторович Жадан
схожі на рисові поля в Західному Китаї.
А влітку, коли приходили ранки
і зливи стягувались і виливалися,
у барі внизу юні американки
пронизливо співали і цілувалися.
Цілування було безкінечно довге,
співали вони жагуче й фальшиво.
Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,
не було порожньо і не було паршиво.
Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,
що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,
хоча би іноді позичали їй сигарети
і присвячували свої жахливі поезії.
«Я чекав, коли закíнчиться це тепло…»
Я чекав, коли закíнчиться це тепло,
як закінчується вугілля на кораблях,
спливе туманом, ніби його не було,
відійде сонцем на вересневих полях.
А ось коли воно закінчилось і попереду тільки зима,
і щоби обійти її – потрібні роки,
я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,
що мене зупиняє дотиками руки?
Мене завжди тримали чужі голоси,
які я щоранку чув за своїм вікном,
продавці в крамничках та безтурботні пси
під небесами, вибіленими вапном.
Мене хвилювали нетривкі холоди,
які проступають в повітрі з потойбічних меж
і охолоджують втомлене серце води,
аж воно зупиняється врешті-решт.
Тоді чоловіки і тихі жінки
в темних кімнатах ховаються до пори
і викидають зранку готельні важкі рушники,
мов при капітуляції прапори.
Тоді сніги збираються, мов птахи,
напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,
і сідають насторожено на залізні дахи,
і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.
І падають без зупинки та вороття.
Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.
І щоби їх оминути, не вистачає життя.
І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.
Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.
Випадкових снів золота земля.
Тоді лише твого серця неспокійна хода —
гірка, наче вода,
солодка, наче вода.
«Ріки завжди її роблять іншою…»
Ріки завжди її роблять іншою,
скільки б вона їх не перепливала,
вони обступають її чеканням і тишею,
і тиша ця залягає в ній, довга й тривала.
Ріки виповнюють її звички і рухи,
зігрівають її піском, сіллю та очеретом,
течуть повз неї на Південь без смутку й напруги,
і повітря над ними гірчить листям і теплим медом.
Ріки завжди її позбавляють спокою,
і печалять гирла з затонулими баржами,
їй шкода рибалок над нічною затокою
й безпритульних птахів над мокрими пляжами.
Тоді вона собі не знаходить місця,
й слухає птахів голоси крикливі,
і животом, наче теплим місяцем,
відчуває, як надходять припливи.
Вона навіть схожа на цю воду чимось,
чимось вони подібні з темною течією.
Мені здається, вона багато чого в неї навчилась —
зникає разом з нею,
повертається разом з нею.
«І коли відлига зупиниться на горбах…»
І коли відлига зупиниться на горбах,
і коли дерева стоятимуть в темних снігах,
свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,
доторкнувшись, відчує тепло на її губах.
Її шкіра світла, як срібло у молоці,
ніби втома, яка приходить наприкінці,
мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,
вздовж холодного русла якої стоять мерці.
Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,
просування снігу в темінь грудневих міст,
ці потоки повітря й води на нічних причалах,
нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.
Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,
затопивши мости й лункі приміські сади,
вона стане щось говорити про чорні притоки,
про човни в снігах, важкі від остуди й води.
Через те, що всі промовлені нами слова
переплетені між собою, як вереснева трава,
і за всім, промовленим нами, вже проступає
збитий подих вологи, музика горлова,
залиши при собі ці повітряні ями тепла,
цю легку недовіру, що вперто її вела —
і коли вона зупинялася й завмирала,
і коли її не було,
і коли була.
«І кожна з рік…»
І кожна з рік,
яким утрачаєш лік,
які чекають, зникаючи, неподалік,
кожна з них,
покірних і мовчазних,
щось постійно приховує між берегів і криг.
І скільки б ти
не ступав на її мости,
ніколи не знаєш, як їй важко текти.
Бо чорна ріка,
але крига така тонка,
ніби вода між пальців тобі витіка.
Ніби сувої тче
і торкає тебе за плече,
і навіть не думай, куди ця ріка тече.
…Так і вона —
тиша і глибина
ховають стільки пітьми, що постійно зрина,
стільки слів,
споминів і голосів,
річкового піску, що на дно осів,
що хочеш чи ні,
чуєш, мов уві сні,
як у ній затихають приголосні і голосні.
І все, що є, —
лише бажання твоє
занурюватись у воду, що дихати не дає,
і попри бої
та всі порахунки свої
просто триматись її, триматись її.
Розділ четвертий
Камені
І
Ми говоримо про міста, в яких ми жили
і які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море,
про міста, які раптом утратили здатність опиратись.
Про те, що відбувалось на наших
очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі
акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це
заворожено, не відриваючи погляду,
непомітно виростаючи
серед циркових декорацій.
Щось подібне сталось і з нашими містами —
їх просто відібрали в нас, доки ми сиділи й сміялись,
дивлячись, як хитрі клоуни з пітними долонями стрибають
крізь вогняні обручі, лишаючи
по собі запах паленої шкіри,
горілий дух пекла, який вони
приносили в наше життя.
* * *
Ми згадуємо тепер усіх, з ким доводилось
перетинатись в одних коридорах.
Двірники й нічні продавці хліба,
сірі, мов обгортковий папір, квартирні злодії,
таксисти з клаксонами замість сердець,
діти, які виростали поміж старих меблів,
що пахли лісом та морем.
Ціле місто робітників і дрібних перекупників,
щемкої базарної бідноти, яка розганяла своїми
криками осінній туман.
Перехожі, з якими разом доводилось потрапляти
під дощ на трамвайних зупинках,
старі пролетарські замашки, вагони підземки,
набиті безробітними, мов магазини патронами.
Які слова подяки й розуміння
висловлювали ми долі за те,
що кинула нас серед нічного
співу цикад до глибоких під’їздів, за те, що
над нашими головами горіло це приміське
повітря, здатне перепалити залізо і камінь.
* * *
І ось тепер ми говоримо про тих,
хто відібрав у нас наші міста,
про міста, які помирають,