Том 7 - Леся Українка

— Ну могла б і тепер служити...

— У неї інша служба! — мовила актриса з коротким сміхом, подібним до кашлю.— Як я прийшла до них, вона саме купала найменшу дитину, а двоє плутались у неї під ногами, бились, верещали і доводили її до розпуки. Я хутко завважила, що прийшла дуже не в пору, саме час було класти дітей спати, а в сьому повинен був помагати й чоловік, бо пані й служниця-підліток купілем клопоталися. Він намагався удавати передо мною, що все се його не бентежить, а навіть бавить, але — бідняка —

з нього таки напевне був би кепський актор! Я завважила, як він разів два витер хусткою лоба.

У їх було всього дві малесенькі кімнатки, і старші діти спали в тій, де сиділа я. Мені випадало піти собі додому, але я не пішла.

— Чому?

Вона знов засміялась.

— Як то «чому?» Я же прийшла в гості, і мене прошено «зостатись, посидіти», ну, я й зосталась, і посиділа, цілий вечір просиділа.

її обличчя мало дуже неприємний вираз при тій мові. У поета знову заворушилось в грудях щось прикре супроти неї.

— Але ж вони запевне просили вас тільки з гречності, бо самі ж ви кажете, що ви прийшли не в пору.

— А що то мене обходить? Я хотіла і мала право добре роздивитись, як живе мій екс-наречений і його жінка. Тож то я сама так мала б жити, якби... Ну, я й роздивилась. Діти досить довго не хотіли спати, та й клопіт був, поки їх напоїли молоком тощо. Найменше було ще й хворе трохи, і його довелось носити, поки заснуло. Потім дітей, як поспались, загороджено ширмою, а ми засіли до стола, маючи пити чай. Але поки до чаю, то служниця кілька раз викликала пані в малу кухоньку, через яку і я переходила, бо то був єдиний хід в їхню господу. Потім пані викликала пана, і вони щось довгенько шепотіли. Потім служниця скілька раз кудись бігала, знов викликала панів і знов були таємні наради. Потім пані пішла на довший час в кухню (підозріваю, що куховаркою, як і нянькою, була властиве вона, а служниця, дівча літ 12-ти, була тільки попихачем), мене «бавив» тим часом пап чи пак я його бавила.

— Про що ж ви говорили? — глухо спитав поет.

Вона насмішкувато глянула па нього.

— Про всякі веселі речі.

— Веселі?

— А ви що ж думали? Що ми без жінки заходились «відживляти давні спогади», або що я «ридаючи, впала йому в обійми», або що він «притяжений демонічною силою все покинув і, як вірний пес, пішов за мною»? Ой серденько, таке тільки в п’єсах буває. Ні, того вечора я грала зовсім іншу роль. Я розповідала йому про веселі «катання на тройках» з сибірськими багачами, про porte-bouquetes 1 з сторубльовок, даровані мені, про те, як я навчилась співати циганські романси і танцювати по столі. А як увійшла пані з мискою вареників і служниця нарешті принесла самовар, булки і традиційну «чайну» ковбасу, то я саме описувала «лукулгловський бенкет» в Іркутську в ніч мого бенефісу. Наливши нам чаю, пані взяла шитво — дитячу курточку — і знати було, що то справді нагальна робота. Я сказала комплімент її зручності, а вона відповіла, що все шиє сама і собі, і дітям. Мені здалось, що й на панові убрання було її роботи. Я пообіцяла принести їй викройку наймодяішого фасону такої, як була на мені, сукні reforme... біднятко мусило подякувати. Ха-ха! У неї були продерті локті, либонь ніколи було й залатати.

— Я ніколи не думав, що ви можете бути такою недоброю,— сказав тремтячим голосом поет.

— А я не думала, що ви такий сентиментальний! Зрештою, вам воно личить, ви — поет та ще й ліричний. А я що ж? я собі «акторка!» Все-таки я з таланом грала в той вечір, тільки се вже було востаннє...

Поет широко розкрив очі на неї і не сказав нічого.

— Потім у нас розмова перейшла на літературу (бачите, як я добре запам’ятала «програму вечора!»), виявилось, що вони нічого не читають, він — через те, що забагато пише, а вона — «ну, куди вже їй читати» 1 Ще таки він знав хоч нові п’єси, бо «по довгу служби» вчащав до театру, а вона й того не знала, бо ходила вряди-годи, «як було кого з дітьми лишати», та й либонь, як була зайва контрамарка.

Однак ми говорили про нові п’єси, а більше про мої ролі. Я запевняла, що людину ніщо не може так загодити, як артистична кар’єра.

Поет сумно подивився на неї.

— І се було щиро?

— Не сподівалась я, що вам треба пальцем показувати на кожну точку над і! «Щиро? — Не щиро?» Не люблю я сих питань! Почім я знаю? Може й те і друге разом!

— Я думав, що в той момент ви справді могли те сказати щиро. Ви ж так злякалися колись перспективи злиднів, а тут же ви побачили їх навіч...

Вона перебила його нетерпляче: — Так що ж? Хіба се що зміняло? Ну, злидні, справді злидні, може ще й гірші, ніж я собі колись уявляла. Але ви може думаєте, що «іскра божа» зовсім згасла в його очах? що голос його зовсім одмінився? Ой ні! Він тільки писати став ще гірше... І я добре тямила, що «викресати» з нього ту іскру таки можна було б, тільки не при такому хатньому оточенні... а іншого в нього ніколи не буде та й не могло б бути. Його родина іншою не може бути, ви розумієте? Хоч би яка була його дружина, доля її була б не інакша, розумієте? — вона підвелась, на сей раз без стогону, і стиснула тремтяче його руку.

Він знов обережно одхилив її на подушки і сказав (він сам не тямив для чого): — Та люди часом знаходять щастя і кохання поза родиною і не з шлюбною