Том 7 - Леся Українка
Вже десятків зо два барвистих голів нахилилось до Юзиної руки, але саме як Мартоха виставила свою Ганку через Мотрунине плече до панни, покоївка сказала:
— Прошу паннунці, нехай не дають тим малим, а то дівкам не стане, тут уже небагато зосталося. Мале однаково не розуміє.
І Гапка зосталася без стрічки.
Наділено Мотруну, Ярину, аж ось і Дарчина русява голова з непокритою короною кіс похилилась до білої ручки панни Юзі; запечені від смаги уста торкнули ту руку сухим поцілунком і промовили безвиразно, спокійно: «Дзінькую паннунці». Потім Дарка випросталась і подивилась просто поперед себе через паннину голову кудись удалину.
— А це ж моя Дарка ровесниця паннунці,— не втерпіла Мартоха,— їй же якраз сьогодні сімнайцятий рік пішов.
— Так? — з ласкавим усміхом промовила панна Юзя
і чогось поглянула на біле, дуже зашуроване убрання Дарчине, але більш нічого не сказала і, скінчивши наділяння (декому таки не стало), вернулась до ясного гурту панночок.
fl мая 1905 p., Тифліс]
РОЗМОВА
«Велике, фатальне кохання — се самум, що заносить піском і великі, спокійні озера і тихі струмочки в оазах, заснічує гучні гірські потоки, хоч вони так одважно збігли з гори, несучи долині вісті про нагірну волю; він нагромаджує несподівані гори-перёспи навперейми владно-потужному морю, і воно з гнівом мусить відступити, змінивши границі держави своєї...»
Так читав уголос молодий поет, схиливши буйно-кучеряву голову над щільно записаним зшитком. Він сидів край ніг хворої «відставленої» актриси, а вона лежала на софі, безвладна, апатична і слухала його читання, як слухають безнадійно хворі люди гомону морських неспокійних хвиль, лежачи на розпеченому сонцем березі.
Раптом вона засміялась, прикро,— чи то занадто щиро, чи то занадто фальшиво, — здалось поетові.
— Вам смішно? — сказав він вражений, далі додав надміру покірно, винувато: — Правда, я либонь забув про географію, пишучи сеє...
Актриса усміхнулась спокійніше.
— Я ще менше тямлю в географії, ніж ви.
— А можна спитати, чого ви сміялись?
— Чому ж? Тільки се трудно сказати... Мені здалося, що се наче початок мого некролога, чи що... А се якось чудно слухати за життя.
Поет почервонів і кинув рукопис на софу їй до
ніг.
— Вашого некролога? Вашого? Яким способом? Чому? Коли се й некролог, то вже ж не ваш. О ні, не ваш, я се аж надто знаю...
В голосі молодого поета забриніло щось жорстке, недобре.
— Хлопче мій! — голос актрисин був, навпаки, ніжний і добрий, хоч трошки насмішкуватий.— Не думайте ви завжди тільки про себе!
Поет не сказав нічого, тільки кинув докірливий погляд, повний і любові, й урази, на її зів’яле обличчя.
— Не докоряйте і не ображайтесь, бо се правда. Ви дбаєте про мене, а себе занедбуєте, ви глядите мене, приносите мені невідплатні жертви,— поет зробив поривчастий рух, але вона спинила його, хитнувши головою,— так, невідплатні жертви, але думаєте ви тільки про себе, про мене ви не думаєте нічого.
— Я більш, ніж думаю про вас! — вирвалось у нього.
— Се може бути... Се навіть так і єсть, але ж таки не думаєте про мене і не розумієте мене, а мені се сумно. Мене ніхто не розуміє, і се не тим, ніби я якась загадкова, незрозуміла натура. Ні, мене було б зовсім легко зрозуміти, треба було б тільки трошечки подумати і ще менше — пізнати, але се, видно, нікому не цікаво. Перше на мене дивились, були «в захваті», казали, що я — «зоря», що я «незрівнянна» і таке інше і таке інше, багато чого казали, ви знаєте, чимало й писали, але думати про мене — ніхто не думав, навіть ви.
Поет замислився.
— Може й правда,— тихо промовив він згодом,— може й не думаю, себто не думав до сеї хвилини. Але ж... мені таке думання не придасть нічого, бо що ж, може ви й не така, як мені здається, то все одно, я б вас любив усякою, і гіршою, і кращою. Ви — мій фатум.
— Гм... «І гіршою, і кращою»...— задумливо повторила вона,— а може б кращою і не любили.
Він здивовано кинув на неї очима.
— Ну вже ж,— провадила вона,— такі, як ви, все шукають дисгармонії, порваних струн, розбитих арф, а тоді, коли я була кращою, в мені не було нічого розбитого, ніякісінької дисгармонії, вам було б нудно від моєї тодішньої гармонічності! Он можете взяти альбом — там є багато моїх молодих портретів, можете їх роздивитись, я не бороню, я ж не кокетую з вами, дивіться.
Він передивився один по одному всі її давніші портрети в «коронних» ролях і в «бойових» убраннях, довго передивлявся і мовчки поклав альбом на місце, закривши його.
Ну що ж? — нервово запитала вона.
— Либонь, ваша правда,— відповів він і лагідно та ясно усміхнувся, а їй стало чомусь його шкода.
— От бачите, мій... я мало не сказала «мій друже», але ж правда, се було б і нерозумно, і не оригінально, і навіть жорстоко? Бувають становища, коли жінка не сміє вживати сього слова,— вона журливо і винувато глянула на його.
— Називайте мене, як хочете, як вам приємно.
Він схилився, взяв її тонку бліду руку, ще марнішу, ніж її обличчя, і поцілував наче релігіозно. Вона закрила очі, і рука її після того поцілунку лягла інертно, невигідно, мовбп жіпка забула про свою руку. Минуло кілька хвилин в мовчанні.
— Ага... Про що я, власне, хотіла вам розказати? — озвалась актриса, немов
