Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2 - Тарас Григорович Шевченко

Один у другого питаєм…

Один у другого питаєм,

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм.

А покидаємо діла…

Які ж мене, мій боже милий,

Діла осудять на землі?

Коли б ті діти не росли,

Тебе, святого, не гнівили,

Що у неволі народились

І стид на тебе понесли.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

Самому чудно. А де ж дітись…

Самому чудно. А де ж дітись?

Що діяти і що почать?

Людей і долю проклинать

Не варт, єй-богу. Як же жити

На чужині на самоті?

І що робити взаперті?

Якби кайдани перегризти,

То гриз потроху б. Так не ті,

Не ті їх ковалі кували,

Не так залізо гартували,

Щоб перегризти. Горе нам!

Невольникам і сиротам,

В степу безкраїм за Уралом.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

Ой стрічечка до стрічечки…

Ой стрічечка до стрічечки,

Мережаю три ніченьки,

Мережаю, вишиваю,

У неділю погуляю.

Ой плахотка-червчаточка

Дивуйтеся, дівчаточка,

Дивуйтеся, парубки,

Запорозькі козаки.

Ой дивуйтесь, лицяйтеся,

А з іншими вінчайтеся,

Подавані рушники…

Отаке-то, козаки!

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

ХУСТИНА

Чи то на те божа воля?

Чи такая її доля?

Росла в наймах, виростала,

З сиротою покохалась.

Неборак як голуб з нею.

З безталанною своєю,

Од зіроньки до зіроньки

Сидять собі у вдівоньки.

Сидять собі, розмовляють,

Пречистої дожидають.

Дождалися… З Чигирина

По всій славній Україні

Заревли великі дзвони,

Щоб сідлали хлопці коні,

Щоб мечі-шаблі гострили

Та збирались на весілля,

На веселе погуляння,

На кроваве залицяння.

У неділеньку та ранесенько

Сурми-труби вигравали.

В поход у дорогу славні компанійці[28]

До схід сонечка рушали.

Випровожала вдова свого сина,

Ту єдиную дитину.

Випровожала сестра свого брата.

А сірому сиротина

Випровожала; коня напувала

До зірниці із криниці,

Виносила збрую — шаблю золотую

І рушницю-гаківницю.

Випровожала три поля, три милі,

Прощалася при долині.

Дарувала шиту шовками хустину,

Щоб згадував на чужині.

Ой хустино, хустиночко!

Мережана, шита.

Тілько й слави козацької —

Сіделечко вкрити.

Вернулася, журилася,

На шлях битий дивилася.

Квітчалася, прибиралась,

Що день божий сподівалась.

А в неділеньку ходила

Виглядати на могилу.

Мина літо, мина й друге,

А на третє линуть

Преславнії компанійці

В свою Україну.

Іде військо, іде й друге,

А за третім стиха —

Не дивися, безталанна,—

Везуть тобі лихо.

Везуть труну мальовану,

Китайкою криту.

А за нею з старшиною

Іде в чорній свиті

Сам полковник компанійський,

Характерник [29] з Січі.

За ним ідуть осаули

Та плачуть ідучи.

Несуть пани осаули

Козацькую збрую:

Литий панцир порубаний,

Шаблю золотую.

Три рушниці-гаківниці

І три самопали…

А на зброї… козацькая

Кров позасихала.

Ведуть коня вороного,

Розбиті копита…

А на йому сіделечко

Хустиною вкрите.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ[30]

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге — та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або «Три царіє со дари» [31]

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу.

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур’яні.

І тяжко плакать. І не знаю,

За що мене господь карає?

У школі мучилось, росло,

У школі й сивіть довелось,

У школі дурня й поховають.

А все за того п’ятака,

Що вкрав маленьким у дяка,

Отак господь мене карає.

Ось слухай же, мій голубе,

Мій орле-козаче!

Як конаю я в неволі,

Як я нуджу світом.

Слухай, брате, та научай

Своїх малих діток,

Научай їх, щоб не вчились

Змалку віршовати.

Коли ж яке поквапиться,

То нищечком, брате,

Нехай собі у куточку

І віршує, й плаче

Тихесенько, щоб бог не чув,

Щоб і ти не бачив.

Щоб не довелося, брате,

І йому каратись,

Як я тепер у неволі

Караюся, брате.

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле.

Талами[32] вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

І болящеє, побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою,

Тихо усміхнеться

І полине голубкою

Понад чужим полем,

І я ніби оживаю

На полі, на волі.

І на гору високую

Вихожу, дивлюся,

І згадую Україну,

І згадать боюся.

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії,

Руді, руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами.

А тут бур’ян, піски, тали…

І хоч би на сміх де могила

О давнім давні говорила.

Неначе люде не жили.

Од споконвіку і донині

Ховалась од людей пустиня,

А ми таки її найшли.

Уже й твердині поробили,

Затого будуть і могили,

Всього наробимо колись!

О доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з ції пустині?

Чи, може, крий боже,

Тут і загину.

І почорніє червоне поле…

«Айда в казарми! Айда в неволю!» —

Неначе крикне хто надо мною.

І я прокинусь. Поза горою

Вертаюсь, крадуся понад Уралом,

Неначе злодій той, поза валами.

Отак я, друже мій, святкую

Отут неділеньку святую.

А понеділок?.. Друже-брате!

Ще прийде ніч в смердячу хату,

Ще прийдуть думи. Розіб'ють

На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію…

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть.

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу.

Перелічу і дні, і літа.

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив?

Нікого в світі, нікому в світі.

Неначе по лісу ходив!

А малась воля, малась сила,

Та силу позички зносили,

А воля в гостях упилась

Та до Миколи [33] заблудила…

Та й упиваться зареклась.

Не поможе милий боже,

Як то кажуть люде.

Буде каяння на світі,

Вороття не буде.

Благаю бога, щоб світало,

Мов волі, світу сонця жду.

Цвіркун замовкне; зорю б’ють.

Благаю бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштровати,

Щоб знав, як волю шанувати,

Щоб знав, що дурня всюди б’ють.

Минають літа молодії,

Минула доля, а надія

В неволі знову за своє,

Зо мною знову лихо діє

І серцю жалю завдає.

А може,