Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1 - Тарас Григорович Шевченко
Лазитиме попідтинню,
Поки стопчуть люди.
Ти не бачив мого сина?
Там такий хороший,
Такий, як ти. А знаєш що?.
Позич мені грошей,
А я намиста накуплю
І тебе повішу
Та й піду собі додому..»
Дивись: миша… миша…»
Несе у Київ мишенят,
Не донесеш, утопиш десь
Або пан одніме…
Чи я найду дітей своїх,
Чи так і загину?!..»
Та й замовкла, мов заснула.
Цигане вставали —
Розбирали шатро своє,
В дорогу рушали.
Та й рушили, пішли степом,
І вона устала
Та й пішла сама за ними,
А йдучи, співала:
«Кажуть люде, що суд буде,
А суду не буде,
Бо вже мене осудили
На сім світі люди».
За селом село минали,
В городи ходили,
І, мов диво, за собою
Приблуду водили.
І співала й танцювала,
Не пила й не їла,
Неначе смерть з циганами
По світу ходила.
Потім разом перестала,
Стала їсти, й пити,
І ховатись за шатрами,
І богу молитись.
То таке їй поробила
Стара Маріула,
Якимсь зіллям напоїла,
То воно й минуло.
Потім її сама стала
Вчить лікарювати.
Які трави, що од чого,
І де їх шукати.
Як варити, напувати,
Всьому, всьому вчила.
І приблуда училася,
І богу молилась.
Літо й друге проблукала
Та трави сушила,
А на третє в Україну
З ними приблудила.
Поклонилась Маріулі
За науку в ноги,
Попрощалась з циганами,
Помолилась богу
Та й пішла собі додому
На свою країну,
Рада, рада та весела,
Мов тая дитина.
Які села прохожала —
Болящих питала,
І травами напувала,
І всім помагала.
Восени прийшла додому,
Пустку затопила,
Вимазала, упоралась
І легко спочила,
Як у раї, все забула,
І злеє й незлеє,
Всіх простила, всіх любила
І мов над землею
Святим ангелом витала,
Так їй легко стало.
Мов в палатах, в своїй хаті
Перезимовала.
І сусіди не цурались,
Все село любило,
Бо вона все по болящих
День і ніч ходила,
I всякому помагала,
I плати не брала,
А що брала, то калікам
Зараз оддавала.
Або свічечку в неділю
Спасові поставить
За всіх грішних, а у себе
Й шага не оставить.
«Нащо мені,— було каже,—
Чи то в мене діти?»
Та й заплаче, отак вона
Меж чужими в світі
Вік недовгий доживала.
Дівчата, бувало,
І днювали й ночували,
Хату прибирали,
І мазали, і квітчали,
І їсти варили,
І ворожить не просили —
Так собі любили.
У хаточці чисто, тихо,
Ясно, як у раї,
І, знай, двері поскрипують,
Ніхто не минає —
Той добридень прийде скаже,
Той зілля попросить,
Той бубличків, паляничку,
Всього понаносять,
Аби було з ким пожити,
Добром поділитись.
Отак вона в селі жила
І вкрита, і сита.
І любили, і вітали,
І всього давали,
А все-таки покриткою
І відьмою звали.
З недугами і болячками
З трьома чи й більше лікарями
Із-за німецької землі
Весною пана привезли.
Тілько самого. А де ж діти?
Дочку на хорта проміняв,
А сина в карти проіграв!
І так трапляється на світі.
А що ж ми маємо робить?
Отож взяли його лічить,
Лічили, аж утрьох лічили,
Уже чого з ним не робили.
Та ба, не буде вже грішить,
А ще б хотілося… Простила,
Святого зілля наварила
І, милосердая, з села
Лічити ворога пішла
В палати сумнії, просила,
Щоб зіллям пана напоїть,
Божилася, що буде жить,
І лікарі не допустили,
Прогнали, трохи ще й не били,—
Взяла горщечок та й пішла.
Ідучи, діточок згадала,
Заплакала… і жаль їй стало,
Що панові не помогла.
Весна зиму проганяє,
І зелений по землі
Весна килим розстилає,
Із ірію журавлі
Летять високо ключами,
А степами та шляхами
Чумаки на Дін пішли.
І на землі, і на небі
Рай, — і я не знаю,
Якого ще люди раю
У бога благають.
А тим часом непрощенний
Грішний умирає
У будинках. Уже його
Й сакраментовали [159],
Клали долі на соломі
І стелю знімали,
Не вмирає. І лікарі
Нічого не вдіють.
Потім трохи полегшало.
«Покличте Лукію»,—
Шепнув, та аж затрусився.
Привели в палати
Мою відьму, і лікарі
Вже стали прохати,
Щоб помогла. Прийшла вона,
І у ногах стала,
І тихенько за грішного
«Отче наш» читала.
Пан неначе прокинувся,
Глянув кругом себе
І на неї… та й закричав:
«Не треба! не треба!
Іди собі… або стривай,
Чи ти не забула?
Прости мене… прости мене…»
І сльози блиснули
Вперше зроду. «Я прощаю,
Я давно простила».
І свічечку дала в руки,
І перехрестила.
Заснув ворог перед нею,
Як тая дитина.
А її за свою душу
Молитись покинув.
Сорокоусти [160] наймала,
У Київ ходила
Та за пана за грішного
Господа молила.
І восени вернулася
В село зимовати,
Так, як матір, привітали
Ласкаві дівчата,
І знов стали на досвітки
До неї ходити,
ї змов стали, як матері,
Лукії годити.
А вона їх научала,
Як на світі жити,
Розказує, як і вона
Колись дівовала
І як пана полюбила,
Покриткою стала,
І як стригою ходила,
Близнят породила,
Як блукала з циганами,
І як її вчила
Лікарювать Маріула,
І де що робилось,
Усе, було, розказує,
Аж плачуть дівчата
Та хрестяться, жахаються,
Ніби пан у хаті.
А вона їх розважає,
Просить, закликає,
Щоб з панами не кохались,
Бо бог покарає.
Що «підете й ви по світу
Так, як я ходила,
Батька й матір погубите,
Як я погубила,
Дітей своїх на сміх людям
Пустите по світу.
Так, як я… як я… пустила
Діти, мої діти».
Отак вона научала.
Дівчата хрестились
Та плакали, — а у ночі
Пани все їм снились.
І з рогами і хвостами
Одрізують косу,
Та кусають, та сміються
І простоволосу
На собак тощо міняють,
У дьогті купають,
І виводять на улицю,
І людей скликають
Дивитися. Отаке~то
Дівчаточкам снилось,
А все-таки на досвітки
До неї ходили.
Прийшла весна зеленая,
Стара моя встала,
Пішла в поле шукать зілля
Та там і осталась.
І обідать і вечерять
Варили дівчата,
Та не знали, де ділася
їх нерідна мати.
Пастухи в селі сказали,
Що коло могили
У калюжі стару відьму
Чорти утопили.
Найшли її, громадою
Без попа сховали
На могилі й осиковим
Кілком пробивали.
А дівчата засіяли
Могилу цвітами
І осику поливали
Своїми сльозами.
І виросла на могилі
Осика заклята,
Отам відьма похована,
Молітесь, дівчата.
Молітеся і не кваптесь
На панів лукавих.
Бо згинете осміяні,
Наробите слави.
