Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1 - Тарас Григорович Шевченко
Як була я людиною,
Як я мордувалась.
Моя мати… чого вона,
Вона все журилась
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
І плакала. Я не знаю,
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в’яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла… А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люде,
Будинок спалили…
А мене, не знаю за що,
Убити — не вбили,
Тілько мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою
Та ще й реготались.
Жиди навіть нечистії —
На мене плювали.
Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люде віку. Я умерла
Зимою під тином.
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люде… боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
І почали звати
Лілеєю-Снігоцвітом;
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братику,
Королевий цвіте:
Нащо мене бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосердий,
Святий боже, милий!»
І заплакала Лілея,
А цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На білеє пониклеє
Личенько Лілеї.
Іюля 25 1846,
[Київ]
РУСАЛКА
«Породила мене мати
В високих палатах.
Та й понесла серед ночі
У Дніпрі скупати.
Купаючи, розмовляла
Зо мною, малою:
«Пливи, пливи, моя доню,
Дніпром за водою.
Та випливи русалкою
Завтра серед ночі,
А я вийду гуляти з ним,
А ти й залоскочеш.
Залоскочи, моє серце:
Нехай не сміється
Надо мною, молодою,
Нехай п’є-уп’ється,
Не моїми кров-сльозами —
Синьою водою
Дніпровою… Нехай собі
Гуляє з дочкою.
Пливи ж, моя єдиная.
Хвилі! мої хвилі!
Привітайте русалоньку…» —
Та й заголосила,
Та й побігла. А я собі
Плила за водою,
Поки сестри не зустріли,
Не взяли з собою.
Уже з тиждень, як росту я.
З сестрами гуляю
Опівночі. Та з будинку
Батька виглядаю.
А може, вже поєдналась
З паном у палатах?
Може, знову розкошує
Моя грішна мати?» —
Та й замовкла русалочка,
В Дніпро поринула,
Мов пліточка. А лозина
Тихо похитнулась.
Вийшла мати погуляти,
Не спиться в палатах.
Пана Яна нема дома,
Ні з ким розмовляти.
А як прийшла до берега,
То й дочку згадала.
І згадала, як купала
І як примовляла.
Та й байдуже. Пішла собі
У палати спати.
Та не дійшла, — довелося
В Дніпрі ночувати.
І незчулась, як зуспіли
Дніпрові дівчата —
Та до неї, ухопили
Та й ну з нею гратись,
Радісінькі, що піймали,
Грались, лоскотали,
Поки в вершу не запхали…
Та й зареготались.
Одна тілько русалонька
Не зареготалась.
1846, 9 августа,
[Київ]
ОСИКА
Да приидет же смерть на ня,
и да снидут во ад живи, яко
лукавство в жилищах их, посреде их.
Псалом
ПОЕМА
Молюся, знову уповаю,
І знову сльози виливаю,
І думу тяжкую мою
Німим стінам передаю.
Озовітеся ж, заплачте,
Німії, зо мною…
Над неправдою людською,
Долею лихою.
Озовітесь, а за вами,
Може, озоветься
Безталання невсипуще
І нам усміхнеться,
Поєднає з недолею,
Спасибі нам скаже,
І помолиться, й заплаче,
Й тихо спати ляже.
Така моя рада, незнаємий брате,
Смирись перед богом, людей не займай,
Шукай собі брата в палатах і в хаті
І дбай домовину, а слави не дбай,
Бо вона не спинить віку молодого,
Не верне з-за літа нашої весни…
Отак-то, мій друже, молись, брате, богу
І мене в молитвах своїх пом’яни.
Росте в полі на могилі
Осика заклята,
Отам відьма похована,
Хрестітесь, дівчата,
Хрестітеся… і не кваптесь
На панів лукавих,
Бо згинете осміяні,
Наробите слави,—
Злої слави на сім світі,
А на тім!.. крий боже!
За гріхи такі великі
Сам бог не поможе.
Нехай пани знущаються,
Братами торгують
Та сльозами кровавими
Сатану частують,
Їх вже душі запродані,
То їм і байдуже,
А вам треба стерегтися,
Стерегтись, та й дуже!
Стережіться ж — кохайтеся
Хоч і з наймитами,
З ким хочете, мої любі,
Тільки не з панами.
Після осіннього Миколи[157]
Обідрані, троха не голі,
Бендерським шляхом уночі
Ішли цигане. А йдучи,
Звичайне, вольнії співали,
Ішли собі, а потім стали,
Шатро край шляху нап’яли,
Багаття вбоге розвели
І коло його посідали,
Хто з шашликом, а хто і так,
Зате він вольний, як козак
(Колись то був). Сидять, куняють,
А за шатром в степу співає,
Неначе п’яна, з приданок
Додому йдучи, молодиця.
(Голос за шатром)
«Ой у новій хаті
Полягали спати,
Молодій приснилось,
Що мати сказилась,
Батько утопився.
Свекор оженився,
І!.. гу!.. гу!.. гу!..»
Цигане слухають, сміються.
«І де тут п’яні ті возьмуться?
Оце, мабуть, із-за Дністра,
Бо тут все степ… Мара! Мара!!»
Цигане крикнули й схопились,
А перед ними опинилась
Та, що співала… жаль і страх,
В свитині латаній дрожала,
А на руках і на ногах
Од стужі кров повиступала,
І довгі коси в реп’яхах.
Постояла і мовчки сіла
Коло огню, і руки гріла
На самім полум’ї. «Ну, так!
Оженився неборак!» —
Сама собі ніби шептала
І якось страшно усміхалась.
Цигане
А відкіля ти, молодице?
Відьма
Хто! я… я…
(Співає)
«Як була я молодиця,
Ціловали мене в лице,
А як стала стара баба,
Цілували б, була б рада».
Цигане
Співуча, нічого сказать,
Якби собі таку достать,
Та ще й медведя…
Відьма
Я співаю
Чи то сижу, чи то гуляю,
Все співаю, все співаю,
Уже забула говорить,
А перше добре говорила…
Цигане
Де ж ти була, що заблудила?
Відьма
Хто? Я?.. З дочкою пан лежить,
Огонь погас, а місяць сходить,
В яру пасеться вовкулак.
Я в приданках була, впилася
І молода не придалася,
А все то прокляті пани
З дівчатами такеє діють…
Піду ще сина хоронить,
А то без мене не зуміють
І в домовину положить…
Цигане
Не йди, небого, будь ти з нами,
У нас, єй-богу, добре жить.
Відьма
А діти єсть у вас?
Цигане
Немає.
Відьма
