ДО ЕР. Вибране - Маріанна Кіяновська

Не відречусь від тебе — і не піду з тобою. «Смерть настає. Земля стає важкою…»
Смерть настає. Земля стає важкою І тоншає, і тане на руці. Побудь зі мною, перебудь зі мною Моє вмерзання в мох і в камінці. Люблю тебе — чим далі то до скону, Але ж і в смерті щось всепромине. Забудь, як віддаровану ікону, Тобі з тобою втрачену мене… «Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави…»
Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави. Вологі цвинтарні плити — то мох, то мармур. Лаштунки ілюзій. Бо що тут кому до слави? Тут коштує камінь. А вічність — уже задармо. Нависли хрести над часом. Буває й гірше. Жилося по-людськи — і легко було вмирати. По метру на брата (рядки безконечних віршів). Визискують царства тіням цвинтарні ґрати. Прийди і помилуй. Прийди і помилуй знову. Тут добрі і мудрі. Або: ми усі тут люди. Прийди і помилуй. Мертвим відняло мову. Прийди і помилуй. Камінь запав у груди. «Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому…»
Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому, Потойбічне пташа зазирає у воду глибоку, Ніби хоче вернутись у своє позасвіття, додому, Та бракує йому розуміння останнього кроку. Тут шляхи несусвітні. Усе, що не вигадав, втратиш. Тронна зала трави вже суха, і від того порожня. Я приходжу сюди після кожної першої страти. Тут дозволено знати. А жити… А жити не можна. «Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші…»
Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші, На порозі, де вічне струмує тобі під ногами. Будуть інші жінки — і досяжніші, і мудріші — Із отруйних, мов ртуть, тогобічних садів амальгами, Їх зачаєна блідість — прозора, рум'янці — сухотні, Їх сліди — в дзеркалах, їх обійми — легкі, їх долоні… Не вдихай їх повітря, бо з нього виходять скорботні І знеможені болем, який починається в лоні. Нахились над водою — і зможеш побачити небо, У тяжкій глибині ледь прикрите хисткою габою. Я кохаю тебе, щоб приходити вічно до тебе. Я належу тобі, щоб ніколи не бути з тобою. «Не май мене. Не мучся наді мною…»
Не май мене. Не мучся наді мною, Світ, як папір, рвучи і кленучи. Я буду поруч, теплою рукою Твоє обличчя гладячи вночі. Уся не вмру, не перейду, не зникну — Тихенько кану в груди небесам, Щоб ти уранці, відчинивши вікна, Зі мною опинився сам на сам. Зі світла свого, наче з того світу, Тобі всміхнуся сонцем, як дитям. Люблю — тебе приречена любити — І в цім житті, і понад цим життям. «Скільки золотої безнадії…»
Скільки золотої безнадії У жовтневих дещицях роси! Вже не пам'ятаються події — Лиш відлуння, тільки голоси, І рука, яка тобі тремтіла, Аж цигарка вичахла терпка. Два світила — твого й мого тіла — І шорсткі зазубрини листка,