Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1 - Тарас Григорович Шевченко
До цього можна додати: так, це Шевченків реалізм, що є основою українського реалізму, в якому загальні принципи критичного реалізму поєднуються з елементами романтики, схвильованості, народнопоетичної мови, звичайної розмовної лексики, але піднесеної до найбільших висот поетичного звучання.
По цьому шляху спрямовував Шевченко всю українську літературу. У передмові до не здійсненого у 1847 р. видання «Кобзаря» він розглядав її на широкому тлі розвитку слов’янських літератур. Ставши досвідченим поетом, очоливши весь літературний і суспільний рух, Шевченко мав повне право й дещо критично глянути на своїх попередників та сучасників (І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітку-Основ’яненка). Він поставив надзвичайно високі вимоги перед письменниками, обстоюючи, власне, ідею появи письменника нового типу — цілком і повністю відданого народові. «Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і друкуйте і труд ваш буде трудом чесним».
На той час Шевченко був уже не тільки геніальним поетом, але й мислителем, революційним демократом. Його ідеї палко сприймав трудовий народ, передова інтелігенція, особливо студентська молодь. Саме тоді, узимку 1845–1846 років, у Києві було засновано Кирило-Мефодіївське братство — таємну політичну організацію, до якої входили молоді учені, літератори, студенти. Десь навесні 1846 р. до братства вступив і Шевченко. Його поезії, поширювані у списках, мали значний вплив на багатьох членів братства. Не без впливу, а можливо, й за участю Шевченка, написані програмові документи кириломефодіївців: «Книги битія українського народу», «Статут» тощо. Поетові імпонували деякі провідні програмові положення братства: ліквідація кріпацтва і станової нерівності, рівноправність націй, скасування царату й об’єднання слов’янських народів у федеративну республіку. Разом із тим Шевченко не поділяв ліберальних ілюзій М. Костомарова і П. Куліша, ніби широких програмових настанов можна досягти мирним, реформістським шляхом.
Одержавши донос одного студента, царські посіпаки заарештували основну частину членів братства, зокрема 5 (17) квітня 1847 р. й Шевченка.
Справу кириломефодіївців розглядав III відділ царської канцелярії. Участь Шевченка у братстві не була доведена, але його покарано суворіше, ніж інших братчиків, — заслано у солдати із особистою забороною Миколи І писати й малювати, — покарано за революційні поезії.
4
У солдати, в далекий окремий Оренбурзький корпус, поет був засланий з однією підступною допискою — «с правом выслуги». Царські сатрапи мали на меті солдатчиною вбити в ньому поета й художника, а цією допискою хотіли розтоптати його душу. Нехай, мовляв, спокусившись вийти на волю, почне вислужуватись, тягнутись з усіх сил до єфрейтора, далі — до унтера, фельдфебеля і, нарешті, дослужиться до прапорщика…
Та Шевченка не такі ковалі кували. На засланні, у солдатах, він страждав і мучився, але не ідеалізував своє життя і до арешту. В казематі III відділу поет писав:
В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Як і належить справжньому революціонерові, Шевченко під час слідства був незламним. Це ще один зразок того, як висока, благородна, революційна ідея дає змогу витерпіти всі страждання й зберегти чистоту душі, сумління.
І в казематі III відділу поет роздобуває аркушик поштового паперу й пише вірші, що їх згодом об’єднав заголовком «В казематі». Слід захоплюватися силою волі поета, який, чекаючи суворої кари, зміг серед інших глибоко соціальних віршів написати в тих умовах такий шедевр, як «Садок вишневий коло хати…».
Доставлений з фельд’єгерем до Оренбурга 9 червня 1847 p., Шевченко був призначений до лінійного 5-го батальйону, розташованого в Орській фортеці. Почалась солдатська муштра.
З перших днів перебування в Орську Шевченко порушує царську заборону — пише вірші (звичайно, потай від стороннього ока). Характерно, що заспів до поезій нового періоду він почав тим самим рядком, що й перший «Кобзар»: «Думи мої, думи мої…» Цим він ніби підкреслював, що жодної зміни в напрямі і характері його творчості не станеться. «Караюсь, мучуся… але не каюсь!» — говорив поет.
І справді, «невольнича поезія», як називав Шевченко свою поетичну творчість періоду заслання, за своїм характером є безпосереднім продовженням творчості 1843–1847 років — періоду «трьох літ». Як і раніше, вона спрямована проти кріпосництва й царату. Ясна річ, що Шевченко живиться ще враженнями, здобутими в часи перебування на Україні. Разом із тим з’являються й нові теми та мотиви. Викриття кріпосництва набирає більш конкретних рис. Характерні з цього погляду твори «Княжна», «Варнак», «Марина», «П. C.», «Якби' ви знали, паничі…» тощо. Інколи поезії мають цілком конкретних адресатів. «П. С.»— це ініціали Шевченкового знайомого, власника с. Григорівки, поблизу Бахмача, Петра Скоропадського, нащадка гетьмана Івана Скоропадського.
У творах, написаних на засланні, збільшується питома вага автобіографічного елемента: «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині…», «І золотої, й дорогої…», «Ми вкупочці колись росли…», «Якби ви знали, паничі…» тощо. Але особистий світ поета не був вузьким, підсліпуватим віконцем. Тут знову має рацію Олесь Гончар: «Особистий, внутрішній світ Тараса Шевченка, переллятий в литво мистецьких узагальнень, постав у ліриці й поемах «Кобзаря» в таких художньо-образних виявах, у такій правдивості й глибині індивідуальних переживань, що в них і сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, прозирнув у своє майбутнє».
Зразком такого узагальнення може бути сюжетний твір «Якби тобі довелося…» (1849). Починається він полемікою з якимось опонентом, що не може глибоко розібратися в житті народу, його стражданнях. І поет розгортає перед ним ще одну, ніби останню історію. У невеличкому творі розкриваються шекспірівської сили характери молодого месника й не менш вольовий характер дівчини, честь якої обстояв парубок.
Особливістю «невольничої поезії» є наявність у ній дуже багатьох пісень. Переспіви українських народних пісень траплялися й у попередників Шевченка. Але ні в кого не було такого органічного поєднання оригінальної творчості з фольклором.
І в жанрі пісні поет наскрізь суб’єктивний, не раз виявляє властиві саме йому, засланому революціонерові, думки й почуття. Ось, приміром, пісня «Як маю я журитися…». За своїм характером вона справді близька до народної, але в ній суто
