ДО ЕР. Вибране - Маріанна Кіяновська

Я скоро умиратиму. Мене Занадто довго висисало літо. «Чверть на першу. Полудень уповні…»
Чверть на першу. Полудень уповні. Тихо-тихо струмує спека. Поміж листям — немовби вежі скляні Під пензлем Тулуз-Лотрека. Панна-Літо в панамі із білих латать. Пленер млявий, в'язкий і ніжний. Трави снуть. На обрії домінує гладь: На блакитному — білосніжне. «Є тривога дерев — і ніякого сенсу в печалі…»
Є тривога дерев — і ніякого сенсу в печалі. Безконечність, поділена Богом на «так» або «ні». Я втрачаю тебе, і щоразу втрачатиму далі, Ніби шкіру гадюка, надламана десь на спині… Таємниця моя не здається тобі одкровенням: Кожен день, ніби річ, має колір, і запах, і ґандж. Коридори пітьми — і кімнати скупого натхнення, Ще й не вірші, а слів гіркувато-солодкий меланж… Так бракує Сократа — при ньому воліла б мовчати В нашій спільній клепсидрі, що нитку піщану пряде. Образ скла і піску. Де ж Сократ? Так бракує Сократа! Гра оскаржень і втіх, і нема мені саду ніде… Світлотінь осягання вина, і води і скорботи. І архаїка ліній: усі вони йдуть на війну. Я кохаю тебе, але жодного саду навпроти. Я всього лише жінка, якій обірвали струну… «Безпеки не існує. Ризик — міра…»
Безпеки не існує. Ризик — міра Ненастання інакшого, ніж це. Межа неперевірена, як віра. Якщо ти є, то йми моє лице. Сьогоднішнє і завтрашнє, навзаєм. Бо як не я, то хто? І хто, як ти? Я вірю в рай; а він, щоб бути раєм, Приходить не втікати, а текти. «Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли…»
Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли. У струменях часу — минання серпневого зілля. Солдати смугасті по закутках день розтягли. Агонія слив і ранет найп'яніше похмілля Колись перестигне — і сад перетвориться в сад, І дощ перетвориться в дощ, ніби в плач за покійним. Здається, я чую: вони мене кличуть назад, В безвітряну спеку, де вічність прозора й постійна. «Їм яблука, і ще вони гіркаві…»
Їм яблука, і ще вони гіркаві… Русалка саду, не боюся злив. Вони ж в'юнкі, як риби, і лукаві: Хвости їм пахнуть зародками слив. Не хочу мови, бо мені не треба Ні слів, ні ран, що завдають слова… Як Божа воля, опадає з неба Між зорями накошена трава, Аж ноги підгинаються… Ступаю — Й кривавлю слід, занурений в росу. І в чорне гетсиманське море раю Кипучу піну пристрасті несу… «Не содом, а сад посеред лісу…»
Не содом, а сад посеред лісу: Яблука насиджені птахами… Промінь сонця креслить бісектрису Між сосновим стовбуром і нами… Хтось слова вигадує назовні, Хтось ховає очі у міжтрав'я. Йде печаль — і відра майже повні Всім, про що, пригадуючи, знав я… «Всю безжальність мою…»