Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Розвій мій сумнів у словах кількох:
103 Де лід? А він? Чом терпить покарання
Він головою сторч? А сонце де,
Що вечір вмить змінився на світання?
106 І він: «Ти уявляв, що вождь веде
В те місце, звідки вдався до походу
На гробака, який у глиб іде?
109 Ти там і був, поки спускавсь до споду,
Але там оберт я зробив крутий
Куди всі тягарі стримлять ізроду.
112 Півкуля ж, де віднині будеш ти,
Зворотна тій, що знала небезпеки,
Коли на ній загинув той святий,
115 Що був од всякого гріха далекий.
А місце, де стопи твої сп’ялись
На це кружало, – спідній бік Джудекки.
118 Світає тут, – там зорі зайнялись.
З чиєї ж вовни нам була драбина,
Той все стирчить і досі, як колись.
121 Його ввібрала ця от половина,
Й земля, яка навколо тут цвіла,
Злякавшись, що її ковтне пучина,
124 До нашої півкулі утекла,
Підскочивши горою на тій рисці,
Де він ввіткнувсь в порожняву жерла.
127 Є недалеко Вельзевула місце
Ледь чутне та незриме й потайне,
І там, внизу, дзюркоче, як в криничці,
130 Струмочок, продовбавши кам’яне
Русло, похоже на тропу зміїну,
І це для нас є місце висхідне».
133 Мій вождь і я зійшли на цю стежину,
Щоб вийти з того Пекла до життя,
І дуже довго без перепочину
136 Угору йшли, він – першим, другим – я,
Аж поки не уздрів я в шпару скелі
Усю красу небесного буття.
139 Ми вийшли й зір звели на зорні стелі.
ЧИСТИЛИЩЕ
ПІСНЯ ПЕРША
1 Для вод спокійних паруси віднині
Суденце мого духа наставля,
Плавбу лишивши по страшній пучині.
4 Співатиму про друге царство я, —
Там душі очищаються, небесне
Блаженство прозираючи здаля.
7 Нехай же знов поезія воскресне,
Бо ваш я, чисті музи, на віки!
Хай створить Калліопа тло чудесне,
10 Вторуючи тим голосом, який
Відняв колись в Сорок злощасних віру,
Що злочин їм відпуститься важкий.
13 Солодкий колір східного сапфіру,
Зливаючись під першим небом цим
З прозорістю надхмарного ефіру,
16 Всю радість повернув очам моїм,
Як попрощавсь я з берегом конання,
Для серця і очей моїх страшним.
19 Ясна планета, що несе кохання,
Всміхатися примушувала схід,
Сховавши Риб у променях світання.
22 Направо глянув я, звернувши вид
На інший полюс, на тих зір чотири,
З яких втішався наших предків рід.
25 Вогням тим раде все в небеснім ширі,
Ти ж, їх не бачачи, ллєш ріки сліз,
О вдово Півноче, гіркі та щирі.
28 Коли ж я очі перевів униз,
На інший знову полюс, на місцину,
Де з неба зникнув пломенистий Віз, —
31 Побачив поруч я стару людину,
Що гідна шани вищої була,
Ніж та, яка сповняє душу сину.
34 Сивінь блищала в кучерях чола
І в бороді, яка по грудях, дбало
На сторони роздвоєна, лягла.
37 Так сяйво чотирьох світил спадало
Згори на нього, що здалось мені,
Неначе сонце перед ним палало.
40 «Хто ви, що тут, по хмурій струмині,
Тікаєте із вічної темниці? —
Спитав він, брови суплячи грізні. —
43 Хто вас провів? Хто пломенем зірниці
Ту нескінченну чорну ніч роздер,
Що тьмарить дно пекельної в’язниці?
46 Невже закон поламано тепер?
Чи небо передумало й пустило
Вас, непрощенні, до моїх печер?»
49 Вожай на мене глянув, зрозуміло
Словами, рухом, поглядом вказав
Спустити зір, схилитися несміло
52 І вимовив: «Не я того бажав, —
Зійшла жона небесна доручити,
Щоб я його в дорозі проводжав.
55 Коли ж ти хочеш в пам’яті лишити
Подробиці, то вимов слово лиш, —
І радий я в цьому тобі служити.
58 Свій вечір ще побачить він пізніш,
Та був ладен від безуму страшного
Побачити його якнайскоріш.
61 Я, присланий, як вже сказав, до нього,
Щоб вивести із нетрів злих облуд,
Обрав єдину, хоч тяжку, дорогу.
64 Я показав йому весь грішний люд,
А зараз покажу покутних духів,
Де нагляд за очищенням – твій труд.
67 Та більше не згадаєм наших рухів;
Небесна сила помагала нам,
Щоб він тебе побачив і послухав.
70 Тож привітай його із прибуттям —
Йому свободи дано теж бажати
Й заради неї жертвувать життям.
73 Ти смерть за зло також не міг вважати,
Бо в Утіці сам вік свій вкоротив,
А в судний день одягнеш пишні шати.
76 Законів нам ніхто ж бо не змінив:
Він ще живий, мене ж Мінос не знає,
Бо звідти я, де чисті очі стрів
79 Твоєї Марції, яку єднає
З тобою мрія, душе пресвятий.
Її любов за нас хай промовляє!
82 Твоїх сім царств дозволь же нам пройти,
І я подяку їй складу охоче,
Якщо згадать себе дозволиш ти».
85 «Так Марція мої втішала очі, —
Він відказав, – що, бувши на землі,
Робив я все, чого вона захоче.
88 Тепер течуть між нами хвилі злі,
Вона пішла навік з душі моєї,
Коли закон знайшов мене в імлі.
91 Та вас веде із милості своєї
Жона небесна – й слова не кажи,
Бо досить лиш послатися на неї.
94 Тож до призначеної йдіть межі,
Та перше змий йому з обличчя плями
І комишем його підпережи.
97 Недобре-бо із млистими очами
Являтись в рай, у місце пресвяте,
До першого поміж воротарями.
100 Он острівець; в болото вбоге те
Невтомні води
