Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
І ті серця, одним бажанням злиті,
Таким промінням сяють в білім світі,
Що тільки сонце може буть зрідні,
Над нашим полем освітивши дні.
НаЬ не зламаєш сталлю, де та міць,
Щоб погляд наш, як спалах блискавиць, Пекучим жаром вдарила й затьмила?
То ленінських завітів віща сила,
То ленінської мислі яснота Гартує нас в грядущі дні й літа.
БАЛАДА ПРО ПАНФІЛОВЦІВ
За вольним полем, за пургою, за твердим тупотом
копит
Висить над смертним гуком бою дубовий одинокий
щит.
На Дубосєківській 1 заставі свистить, сивіючи, пурга, І молода береза в полі у битві з вітром знемага.
А двадцять вісім у могилі,— по-братськи бився тут
боєць,—
Лежать на неприступнім схилі: ворожий в серце ліг
свинець.
Не все минає у житті,
І слава не мина,
І на дубовому щиті Горять їх.імена.
Із перетлілих теплих рук,
Ромашко, зацвіти!
Із крові, з гибелі, із мук Встають нові світи.
і
А переХ ними чорні танки, чужі, ворожі черепи, Горюче, вилите з бляшанки, і масло, схоже до ропи.
Уся гработа і підлота в зелених швабських шинелях Шукала тут земля і злота і впала мертвою на шлях.
Хрести мальовані на плитах, броні роздерті рани
злі —
Уся Німеччина розбита на цім ошматковІ землі.
А двадцять вісім у могилі,— по-братськи умира
боєць,—"*
Лежать на неприступнім схилі: ворожий в серце лік
свинець.
Не все минає у,житті,
І слава не мина,
І на дубовому щиті Горять їх імена.
Із перетлілих теплих рук,
Ромашко, зацвіти!
Із крові, з гибелі, із мук Встають нові світи,
Де ми ішли в гарматний гук,
Як друзі і брати.
* *
*
Синіє темний вечір. Листопад Табун вітрів заводить в тихий сад,
І припинає на ремінні віжки,
І жолобами ставить їм доріжки З червленою листвою.
А до грив Вплітає верес із осінніх нив І зорі сипле, як вівси пахучі,
0 вечори моїі О рідні тучі!
Я теж, мов кінь, в труді узяв снаги,
Лечу в бою а чи тягну плуги,
1 сурми крик, і дзвін важкого плуга,
Родючих піль напруга і потуга
Дає мені відраду у житті І пахощі землі в рахманнім полі,
Нехай добра я не зробив доволі,
Так я'ще молодий, бо я в путі!
Я бачу синь важких липневих злив І паровозів жар у перегоні,
И вітри осінні, як гарячі коні,
Іржуть і крешуть, і свистить між грив Моїх пісень незгублений МОТИВ!
СЛОВО
Є такі: за ніч півтисячі вижене Ріпних рядків, як нудний потік,
Мені б одне слово — важке, не зніжене,
Щоб серце тримало не ніч, а вік.
Щоб не збивалося на скороговорку,.
Сиділо б, як сторож біля воріт,
Курило б зі мною одну махорку,
Ділило б зі мною і хліб, і піт.
І, схоже на мене кожною рисою,
Любило б дороги й рясні громи,
Із синіх дощів під курною завісою Ткало б землі моїй килими.
Чи, може, прибравшись веселим хлопчиком, Ходило б у дальній мережі доріг,
Схилялось зі мною над кожним окопчиком, Над кожним горбком, де боєць поліг.
І якщо народиться вірш із голосом,
Не будем перечити, хай зроста,
Пшениця бринітиме стиглим колосом, Литаврами площ загудуть міста.
З твоїми трембітами і потоками,
Шляхами, огнями золотоокими,
Нехай трудівниця земля встає,
Слово моє!
Багаття моє!
* * '
*
Хотів би ту ношу скинуть з плеча,
З нею-бо більше мороки ніж свята,
А вона — рождається, як дитинча,
І просить, і зводить малі рученята.
Потім зростає, цвіте в маю,
Слово «кохаю» — ставить девізом, Неукротиму волю мою Палить вогнем і січе залізом.
Потім бунтує, як повідь рік,,
Вікна ламає твойого дому,
А ти її просиш в сусідки навік,
Таку невідому й давно відому.
І їй віддаєш половину життя,
А може, і все, невелика ж оплата,
І сам біля неї, пемов дитя,
Тремтиш, простягаєш малі рученята.
СТРУМОК
Шепоти, жебони, блакитноокий,
Гаси блискавиці із горобою,
Остуджу устами твої потоки,
Буду гомоніти разом з тобою.
Дякую за те, що обмив мені рану Сорок четвертим гарячим літом. Виблиснув ніччю з диму-туману Синім узористим самоцвітом.
Лився в баклаги не по краплині, Спеку гасив і стояв стіною,
Дякую, що на смертельній хвилині Шаблею ліг межи німцем і мною.
Тільки на тебе я злий сьогодні, Чуєш, як серце несе осмуту?
Де ти ховався у дні безводні, _ .
Де ти лелів у посуху люту?
Колос у полі благав: крапличку!
В синій жалобі гречка горіла,
Ти ж не міняв свою давню звичку — Лився в Дніпро, не шукаючи діла.
Що ж ти за друг?
А земля зелена Густо врожай колосить і носить, В’ється струмок біля ніг у мене,. Наче за кривду прощення просять.
Спершу грім ударив над Подолом Залпами у тучу грозову,
Прокотився, загримів над полем, Молоду хвилюючи траву,
Синім світлом освітив криницю, Чебрецем і смолками запах,
І його залізну колісницю Бачили в зволожених степах.
Як жаріли хусточки червоні Під диханням обважнілих нив,
Як летіли коні в перегоні,
Заломивши блискавки до грив!
Дереза, й шляхи, і світлі хати,
І хлібів дорідне яр-зерно—
Все за громом бігло, як солдати,
Під його багристе знамено.
* *
*
Ніхто мені спогад роками не зв’яже, Поглянь: за дорогами, ледве Помітні, На міді полів чоріюрукі пейзажі Шумлять, обважнілі у теплому квітні.
Вони ожили по грозі і напасті,
Залізо їх рвало і спека сушила, Затінені сонцем дуби мускулясті І бронзових сосен зелені вітрила.
їх радує день і дівоча розмова, Рахманного поля розбуджені соки, Дніпровських лиманів лискуча підкова, Шатра повечірнього небо високе.
О юність моя, піднімайся з дубами, Зеленим листів’ям, гіллям чорнокорим, Грози напивайся сухими губами, Вдивляйся в світанок опаленим зором!
Через літ п’ятдесят хай приходять в гості Ті, що їли й пили сьогодні зі мною,
Де тягнуть плуги порозсідлані коні, Вгрузаючи в землю, в тяжкім перегоні, Де наша свобода у праці і в щасті Шумить у світи, як дуби мускулясті.
Ті, що підривались на мінованім мості І стояли за танками живою стіною.
Ану, скажуть, покажи свої сиві скроні,
Чи й зараз кричиш на світанку півнем,
Чи ще не захрип, як тоді в батальйоні, Віку доживаєш тихим чи гнівним?
Із якими струмками говориш нині,
Із якими ночами кочуєш в полі?
Кого полюбир у земній долині,
Чи, може, вже досить, чи вже доволі...
Тільки я не лежатиму десь під лавою,
