ДО ЕР. Вибране - Маріанна Кіяновська

«Згасають дерева твої голосами чужими…»
Згасають дерева твої голосами чужими. Не більма, та все ж: ця незрячість подібна війні. Скресають, як ріки, між сірих розгойдувань диму, Бо дим — то усе, що в дарунок приносиш мені. Від дивного щастя — лиш крок до прощання навзаєм. Твій погляд не встигне упасти, немовби згори, В сухі лоскітливі обійми.                                       …І краєм, і краєм Далеким узбіччям війни облітають вітри… «Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю…»
Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю Сонце заходить, перетинає жили. Воїн шукає слави, та в ніч безкраю Доля, як дика птаха, згортає крила. Марку Аврелію, ген не багряні тоги — Рештки полотнищ ледве тіла прикрили. У дзеркала Дунаю, від сліз вологі, Сонце заходить, перетинає жили. «Наші міста — під високими травами…»
Наші міста — під високими травами. Груди пробито пращами. Колами, колами лунко вмирали ми, Так і не ставши кращими. Діти з дідами, кістка до кості, — Перлом живим нанизані. Вуж з-під ожинника кличе в гості — Темний над світлоризими. Раз — розвеселено, раз — похмелено, Грає скрипаль при вході. Лави до учти червоним встелено, Білі шовки — на споді. Згаслим на заполочі — пробачимо. Справимо їм поправини. Але не встанемо, не заплачемо В наших містах під травами. Добрі химерники та ворожбити, Наші та вже не наші, Кажуть, що мусимо, щоб ожити, Випити світло з чаші. «Будь собою, поки…»
Будь собою, поки                      війни твої малі, Сірі твої полки                      стигнуть в сирій землі, Сльози твої скупі                      стануть іншими там, Де ти король собі,                      а не своїм полкам, Тож якщо ти король                      і якщо ти мудрець. Ти, зігравши цю роль,                      не зійдеш нанівець, І опинишся тут,                      а пізніше аж ген, Давши лік від облуд                      для колін і племен, Бо якщо ти мудрець,                      війни твої малі Відпокутує мрець                      насінині в землі. Будь собою, поки                      не опинишся тут, Сірі твої полки                      поміж бруду й облуд… «Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен…»
Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен. Помандруєш крізь битву, хапаючи тілом вітер. Опадатиме плащ із пологих твоїх рамен, І шолом обпече понад шляхом навислі віти. Дишеш потом коня. Протопростір вбере серця В передгроззя польоту, в жагу нависання леза… Так буває спочатку, коли ще немає кінця — Перед присмерком битви, допоки земля твереза. Вишиватиму шовком, а нитка ж така тонка! Знову губи пошерхли від страху з моєї вежі… Схарапуджений кінь залишає сліди вовкам — І лякають ворон золоті язики пожежі. «Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди…»
Ти прозорий,