Том 7 - Леся Українка

— Чого?

— Та кажуть, що там мають читати щось таке про той позов за наші грунти. Наша пані таки не дарує свого!

— Свого? коли б же то було її! а то ж воно наше було за дідів, за прадідів!

— Еге! За дідів було так, а за внуків буде інак! От іще нас перше попотягають по судах добре за ту дідівщину!

— Попотягають, бодай їх чорти тягали!

Голосний гомін знявся в цілій громаді. Не можна було розібрати течії розмови, тільки часом з гомону спільного виринали слова, викрикнуті чиїмсь грубим, зважливим голосом: «Ні, годі!., таки того не буде!.. Що моє, то не твоє!..»

А співи все більше, все голосніше лунали по хуторі. Он іде дівчина швидкою ходою. Її огрядна постать гарно вирізується в світлі молодого місяця, що вже зійшов на тихому небі. Стрічка має за віночком вродливої дівчини, її гарне убрання та ясне намисто і ввечері здалека видно.

Вона дівчина бідна, але завжди вбирається краще від господарських дочок, бо їй дбати нема на кого, вона робить сама на себе.

Ой хоч же я убогая —

Візьмуть мене люди.

А вже ж тобі, вражий козаче,

Пароньки не буде!..—

якось надто голосно і зважливо виспівує вона.

Ой дай же нам, боже, та на рушничку стати!..—

задзвеніли зненацька тоненькі голоски трьох подруг, дівчат молоденьких, що бігли швиденько на вулицю, немов утікаючи від когось.

Хутко замовкли одинокі співи, а під вербами загули співи двох великих гуртів дівчат і парубків. Розлягаються тії хори по хуторі і линуть далеко-далеко, в степ розлогий, перебивають один другого, то спільно лупають, то знов затихають, і чутно тоді тільки спів соловейків, що по садочках щебечуть. Потім знов те дзвінке голосне щебетання заглушають ще голосніші співи челяді.

Сидить голуб на дубочку, голубка на вишні,

Скажи, скажи, серце, правду, що в тебе на мислі?..—

виводить парубочий гурт.

Порадь мене, дівчинонько, як рідная мата,

Ой чи мені женитися, чи на тебе ждати...—

перебивав дівочий гурт. Далі обидва гурти збилися і, замість пісні, залунав дзвінкий сміх.

Стара громада затихла; хто прислухався до співів па «вулиці», хто думав якісь поважні думи, а деякі вже й по хатах розійшлись, і тільки молоді молодички провадили стиха якусь жалібну розмову, либонь, якесь хатнб лихо одна другій розказували.

А соловейки в садках щебетали голосно-дрібно і радісно, і немов тужливо тая пісня котилась-лилась та єдналася з співами. Спільне щось було в обох тих співах.

Коли се з вулиці понеслись поважні гуки. То співали обидва гурти разом:

Набирали некрутоньків в неділеньку вранці...

Ох, либонь, не одно серце між старою громадою затремтіло при тій пісні...

Через який час під вікном на колодках не було вже нікого. Громада тихо розійшлась поєдинці. Молодь ще довго виспівувала під вербами, але й вопа втомилась нарешті і почала розходитись. На різних кутках відгукувалися ще довго легкою луною пісні дівчат, що вертались додому.

Місяць так ясно блищав на темному небі. Темпіли верховіття верб там далеко над греблею. Соловейки притихли на хвилину, теж умовкли. Все кругом уже спало. Тільки якийсь парубок, ідучи вулицею, співав:

Ой не спиться, не лежиться, і сон мене не бере!..

Його пісня так виразно лунала серед нічної тиші і розходилась по мовчазному степу. Хлопець іде і зникає у вечірній сутіні. От і не видно його. Тільки з-за греблі здалека лине його пісня:

Світи, світи, місяченьку, і ти, ясная зоря!

Та просвіти доріженьку аж до милої двора!..

Волинь, 1-ого грудня 1889

ВІДА НАВЧИТЬ

Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти,— де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з’їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже,— є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він з своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по сміт-ничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:

— Мої зернятка! Я знайшов!

А чужий і собі:

— Мої! коли мої! коли мої!

І почали битися. Та так б’ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір’я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять; та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернята? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка за курчатами, квокче та промовляє:

— Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!

— Що ти кажеш? — питають горобці.

— Та то я дякую вам, що ви такі дурні. От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатками поснідала вашими зернятками! Що-то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас і птахи були!..

Чужий горобчик розсердився за таку мову.

— Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! — підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та и геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.

«А правда,— думав він,— краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти».

Подумав, подумав та й почав просити курку:

— Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!

— Е, ні! — каже курка.— Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі,— он своїх діточок чималенько, поки то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! — та й пішла собі в курник.

Зостався горобчик сам.

«Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити!» — і полетів у гай.

Прилетів у гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все: «Куку! куку!» От він до неї:

— Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в