Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2 - Тарас Григорович Шевченко

Острижена. Та й байдуже.

У селах питала

Шлях у Київ. І що з мене

Люде насміялись…

Трохи була не втопилась,

Та жаль було кинуть

Близняточок. То сяк, то так

На свою країну

Придибала. Одпочила,

Вечора діждалась,

Та й у село. Хотілось, бач,

Щоб люде не знали.

От я крадусь попідтинню

До своєї хати.

В хаті темно, нема дома

Або вже ліг спати

Мій батечко одинокий.

Я ледви ступаю;

Вхожу в хату. Аж щось стогне,

Ніби умирає,—

То мій батько. І нікому

Ні перехрестити,

Ні рук скласти. О прокляті,

Лукавії діти.

Що ви дієте на світі!..

Я перелякалась,

Хата пусткою смерділа.

От я заховала

Близнят своїх у коморі,

Вбігаю у хату,

А він уже ледве дише.

Я до його: «Тату!

Мій таточку! це я прийшла>

За руки хватаю.

«Це я», — кажу. А він мені

Шепче: «Я прощаю.

Я прощаю». Тілько й чула.

Здається, я впала

І заснула. Якби була

Довіку проспала!

Опівночі прокинулась:

Як у ямі, в хаті.

А за руку батько давить.

«Тату! — кричу. — Тату!»

А він уже — так як крига…

Насилу я руку

Випручала. Що, цигане,

Якби таку суку

Тобі дочку. Що б ти зробив?

Циган

Єй-богу, не знаю.

Відьма

Та мовчи вже, бо забуду.

Потім не згадаю.

Дітей, бачся, годувала

Та в засік ховала.

Та очіпок, се вже вранці,

Клоччям вимощала,

Щоб не знать було, що стрига.

Прибралась, ходила,

Поки люде домовину

Надворі робили.

Доробили, положили,

Понесли, сховали…

І одна я, як билина

На полі, осталась

На сім світі… Були діти,

І тих не осталось.

«Через яр ходила

Та воду носила,

Коровай сама бгала,

Дочку оддавала,

Сина оженила…

І… гу…»

Циган

Не скигли, бо ти всіх побудиш.

Відьма

Хіба я скиглю, навісний?

Циган

Та добре, добре. Що дальш буде?

Розказуй дальше.

Відьма

Що даси?

Навариш завтра мамалиги?

Я кукурузи принесу.

Нагадала! Нагадала!

З дочкою ліг спати…

Завдав сина у лакеї…

Громадою з хати

Виганяли… Нагадала.

Я собак дражнила

Попід вікнами з старцями.

І байстрят носила

За плечима. Щоб привчались…

Аж і сам приїхав.

Я до його кинулася,

Забудучи лихо.

Привітав мене, луципер,

Благословив діток,

Та й забрав їх у покої…

Ростуть мої квіти!

Та й виросли. Сина Йвана

Оддав якійсь пані

У лакеї. А Наталю…

Чи твої цигане

Всі поснули?

Циган

Всі поснули.

Відьма

Бо щоб не почули

Мого слова. Страшно буде.

І ти, старий друже,

Злякаєшся, як вимовлю…

Чи тобі байдуже?

Наталоньку! Дитя своє!

Ірод нечестивий!..

Занапастив… А до того

Посилає в Київ

Мене, бачиш, молитися.

Я, дурна, й ходила,

І молилась… Ні, цигане,

Я марно молилась.

Чи в вас єсть бог який-небудь?

В нас його немає…

Пани вкрали та в шкатулі

У себе й ховають.

Вертаюся із Києва,

Замкнуті покої,

Він узяв її з собою

Та й поїхав з нею,

З Наталею… Чи чуєш ти?

І остриг, проклятий,

Дитя своє. Полетіла

Я його шукати

В Волощину. Та й шукаю,

Совою літаю

Над байраками. Та діток,

Діточок шукаю.

Наталоньку!.. Ні, ні, ні, ні!

Я шукаю пана.

Розірву!.. Возьміть до себе

І мене, цигане,

Я медведя водитиму,

А як найду ката,

То й спущу його на його.

Отойді, проклятий!..

Ні, не спущу. Сама його

Загризу… Чи чуєш?

Одружимось, моє серце,

Я й досі дівую.

А сина вже оженила,

А дочка й так буде.

Лазитиме попідтинню,

Поки найдуть люде

Неживою. Чи ти бачив?

Там такий хороший

Мій син Іван… Ух, холодно!

Позич мені грошей,

Намиста доброго куплю

Та й тебе повішу,

А сама піду додому…

Дивись, миша, миша

Несе у Київ мишенят.

Не донесеш, утопиш десь

Або пан одніме.

Чи я найду моїх діток,

Чи так і загину?»

Та й замовкла, мов заснула.

Цигане вставали,

Розбирали шатро своє,

В дорогу рушали,

Та й рушили. Пішли степом.

І вона, небога

Безталанна, встала мовчки,

І нібито богу

Нишком собі помолилась,

Та й пошкандибала

За циганами. І тихо,

Тихенько співала:

«Кажуть люде, що суд буде,

А суду не буде,

Бо вже мене осудили

На сім світі люде».

________

Із-за Дністра пішли цигане

І на Волинь, і на Украйну.

За селом село минали,

В городи ходили

І марою за собою

Приблуду водили.

І співала, й танцювала,

Не пила й не їла…

Неначе смерть з циганами

По селах ходила.

Потім разом схаменулась,

Стала їсти, й пити,

І ховатись за шатрами,

І богу молитись.

Щось таке їй поробила

Стара Маріула.

Якимсь зіллям напувала,

То воно й минулось.

Потім її стала вчити

І лікарювати,

Які трави, що од чого,

І де їх шукати.

Як сушити, як варити…

Всьому, всьому вчила

Маріула. А та вчилась

Та богу молилась.

Минуло літо, уже й друге,

І третє настало;

Уже прийшли в Україну…

Жаль їй чогось стало.

Поклонилась Маріулі

За науку в ноги,

Попрощалась з циганами,

Помолилась богу;

Та й пішла собі, небога,

На свою країну.

«Вернусь, — каже, — хоч погляну

На дочку, на сина».

Не довелось. Пан вернувся,

Покинув Наталю

В Московщині. А ти її

За Дністром шукала.

Сина Йвана молодого

Оддали в солдати

За те, що ти не навчила

Панів шановати.

До кого ж ти прихилишся?

Нікого немає!..

До людей хились, небого,

Люде привітають.

Пан, вернувшись, занедужав,

Стогне, пропадає.

А вона набрала зілля

Та пішла в палати

Лічить його, помагати,

А не проклинати.

Не помогла болящому,

Бо не допустили.

А як умер, то за його

Богу помолилась.

І жила собі святою,

Дівчат научала,

Щоб з панами не кохались,

Людей не цурались.

«А то бог вас покарає,

А ще гірше люде;

Люде горді, неправедні,

Своїм судом судять».

Отак вона научала,

Болящих лічила.

А з убогим остатньою

Крихтою ділилась.

Люде добрі і розумні

Добре її знали.

А все-таки покриткою

І Відьмою звали.

[Седнев, 1847, марта 7]— 1858

марта 6, [Нижній Новгород]

СОН

Марку Вовчку

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно, сповитеє, кричало

У холодочку за снопом.

Розповила, нагодувала,

Попестила; і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий —

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою-таки пшеницю