Щоденник чоловiка на межi сторiч - Олексій Анатолійович Кононенко
П’ю за жінок – тому немає ради.
Рука іще на чарці не тремтить.
Вони мені дали в житті багато.
А що взяли – те й чорту не злічить!
За всіх жінок я піднімаю чарку,
За тих, з ким було холодно і жарко.
Я п’ю до дна за ту єдину мить єднання з жінкою.
Господь мене простить.
***
Зірку місяць зрубав золотою сокирою…
Мить всього лиш летіть від колиски до вирію…
Так і сходимось ми – на біду чи на свято,
Ти такий, як і був. А мене не впізнати…
День і день роздирають безсовісно ночі,
Лиш встигаємо склепити втомлені очі.
А роки, наче постріли, – прямо в десятку,
Сивиною і зморшками внески-податки.
Шаленіє життя. Дефіцити. Конфлікти.
Від постійного «вгору» стираються лікті.
Телефони. Столи. Зачароване коло.
Тільки й бачили сонця – від колиски до школи…
Віск уже не стікає, свічі, певно, стомилися.
В рай гріхи не пускають, як би ми не молилися.
Поки ми гордували, від чеснот комизилися, —
Всіх синиць розхапали, журавлі розлетілися…
Так і сходимось ми – на біду чи на свято,
Я такий, як і був. А тебе не впізнати…
***
Бурчало Сонце: «Наберуся сили,
зіпнусь, візьмусь – Зими не буде!»
А Дід Мороз – щорік – старенький, сивий
ліпив собі Снігурку білогруду…
***
День спадає. Сонце гасне…
Незважаючи на моду,
На погоду, на природу,
Рік Новий приходить вчасно.
Рік старий… Йому пошана.
Він для нас був непоганим.
Навіть в чомусь визначним.
Попрощаємося з ним.
Всяк на цьому світі сущий
Хай стрічає рік грядущий!
Друзям і рідні вітання, —
Хай здійсняться сподівання!
Віку, щастя і здоров’я,
Сміху, щирості, любові!
Келихи у всіх по вінця?
Хай шампанське заіскриться!
За добро, надію, вдачу
Підніміть, хто не ледачий!
Щоб ми долю не згубили,
Щоб кохали і творили!
Щоб росли на радість діти,
Щоби мир ішов по світу!
Хай нам весело живеться,
Хай співається і п’ється!
Щоб усі були багаті,
В кожнім домі, в кожній хаті!
Хай нас доля не минає!
З Новим роком, п’ю до дна я!
***
Дощ гортає зошит. В нім весна і осінь.
В нім зима холодна. В нім усе зійшлося.
Розмивають краплі букви в кожнім слові.
Дощ гортає зошит нашої любові.
***
Я люблю твої пальці,
що, мов промінці,
ковзають по щоці.
Вони теплі, м’якенькі,
уміють радіти.
Їм рука, наче ненька,
а вони, наче діти.
То соромливі,
то пустотливі…
Дивнеє диво.
Танцюють танок —
ти засміялася.
Сплітають тинок —
ти заховалася.
Не холодні,
сьогодні
в моїй долоні
бути згодні…
Мої вуста нікому не скажуть,
що їм сняться твої пальці.
Бо ти навчила мене мовчати.
***
Привіт, актори, дами і поети,
Тут публіка – куди тобі Парнас!
Промови зайві. Приберіть букети.
Ті атрибути, друзі, не про нас.
П’єро, мій любий, кави закортіло…
Поки він зварить, Арлекін, налий!
Театр згорів! Кому до того діло?
Патрони й метри стережуть столи.
У теплий попіл дощ впаде ранковий.
На світі тиша. Немовлята сплять.
Театр новий збудують. Достроково.
Мабуть що, діти внуків немовлят.
Підставте кухлі. Хай нам буде вдача!
Шампанське б’є – шалений пульс життя!
Ми живемо, бо вмієм дати здачі!
Нас не гризе потреба каяття…
***
Глупа ніч.
Очі в очі.
Пада сніг.
Диво ночі.
Ніч і день.
Пада небо.
І на мене
й на тебе.
Пада світ.
Я тримаю.
Очі сніг
замітає.
Ніч і день
сніг іде —
день і ніч
перепліта…
Перед тим,
як світ впаде,
поцілуй мене
в уста…
***
Не видно світу. На віконцях – диво.
Втікає з дому вечір соромливо…
Таке жадане і сліпучо-біле
у сутінках народжується тіло…
Волосся водопад… шовкове лоно…
На мої очі – дві вузькі долоні…
О Господи! Як сю красу зліпив?…
Долоні падають… а я іще сліпий…
Сліпий і спраглий. Репають вуста…
Грудей налиті келихи підстав.
Розпечений язик, мов гостре жало…
Трикутник вабить чарівним овалом…
Хитни долівку… від і до… до мене!
Тремти назустріч… до і від… шалена!..
Крізь браму розчепірених фіранок
блідий і змерзлий заповзає ранок.
Не позирай у шибку полохливо.
Світ не підгледить.
На віконцях —
Диво…
***
Він клав її на стіл. Вона пручалась.
Казала: «Нудно… Це вже все було…»
Їм не кохалось. Їм не цілувалось…
А за вікном мело, мело, мело…
Вони обоє наче подуріли.
Він плів таке, що Господи єси!
А тіло знов тулилося до тіла.
Казати «НІ» не вистачало сил.
Вона сміялась: «Я тебе зґвалтую!
Але колись… Не зараз. І не тут.
В тій піраміді, яку ти будуєш,
на жоден камінь я не підійду.
І я не камінь, любий, – вільна птаха…»
Крило волосся – наче ось злетить…
Дим огортав мовчанку. Стіл, як плаха…
Ніч промайнула, мов єдина мить.
Таких ночей в житті буває мало.
Щоб водночас і грішна, і свята…
Вони пішли. А їм услід блищала
загублена сережка-сирота…
***
Місто. Ніч. Блукає сон.
Сніг на ниточках висить.
Темні тисячі вікон.
Лиш моє вікно не спить.
Трохи випило вина.
Трохи кави, звісна річ.
Нині у мого вікна
видалась безсонна ніч.
Може, десь твоє вікно
теж не спить, шампанське п’є.
Може, світиться воно
одиноке, як моє…
***
Як я тебе цілую! Світку мій!
Тебе ще так ніхто не цілував.
У цьому світі, на землі оцій, тебе
Господь мені подарував.
Я припадаю до твоїх колін.
Я прагну тільки дотику грудей.
То скільки днів, чи скільки довгих літ
мою любов ховати від людей?
Чому боїшся ти моїх зізнань?
Люблю тебе. Не бачу в тім вини.
Мільйони літ життів,
