Пригоди Піннокіо - Карло Коллоді
Бажаєш підсмажитися на сковороді чи хочеш, щоб я зварив тебе в горщику з
томатним соусом?
— По правді кажучи,— відповів Піноккіо,— коли вже я можу вибирати, то
найкраще було б, якби ви мене відпустили додому.
— Ти жартуєш! Невже ти думаєш, що я відмовлюся посмакувати такою
рідкісною рибою? Не щодня трапляється в тутешніх водах риба — дерев’яний
хлопчик. Дозволь мені зробити так: я засмажу тебе на сковороді разом з іншою
рибою. Ти будеш задоволений. Підсмажитися в гурті завжди приємніше, ніж
самому.
Нещасний Піноккіо, почувши такий вирок, заплакав, заблагав:
— Ох, краще б я пішов до школи!.. Але я послухався приятелів, і Ось мене
покарано! Уу-у-у!
А що Піноккіо звивався, як в’юн, щосили пручався, силкуючись вирватися з
лап зеленого рибалки, той узяв пучок міцного очерету, зв’язав хлопчика за руки й
за ноги, як ковбасу, і кинув у ночви до іншої риби.
Потім він дістав величезну миску з борошном і висипав туди всю рибу.
Обкачуючи кожну рибину в борошні, рибалка кидав її на сковороду.
Перші помандрували в киплячу олію бідні барбульки, потім окуні, потім
тріска, кефаль і сардинки. Надійшла черга й Піноккіо. Побачивши близький
кінець (і який страшний кінець!), він так затремтів від жаху, що не міг більше ви-
мовити жодного слова задля свого порятунку.
Нещасний хлопчик благав очима! Та зелений рибалка навіть не звернув на це
уваги. Обкачав Піноккіо п’ять чи шість разів у борошні так, що той став схожий
на гіпсову ляльку.
Потім схопив його за тулуб і...
81
XXIX.ПІНОККІО ПОВЕРТАЄТЬСЯ В БУДИНОК ФЕЇ,
ЯКА ОБІЦЯЄ, ЩО НАСТУПНОГО ДНЯ ВІН СТАНЕ СПРАВЖНІМ
ХЛОПЧИКОМ, А НЕ ДЕРЕВ'ЯНОЮ ЛЯЛЬКОЮ.
НА ЧЕСТЬ ЦІЄЇ УРОЧИСТОЇ ПОДІЇ
МАЄ ВІДБУТИСЯ ВЕЛИКИЙ БЕНКЕТ
Саме в ту мить, коли рибалка хотів уже кинути Піноккіо на пательню, до
печери зайшов великий собака, якого принадив сюди гострий, спокусливий
запах смаженої риби.
— Іди геть! — загрозливо крикнув на пса рибалка, все ще тримаючи в руках
дерев’яного хлопчика, обкачаного в борошні.
Але пес був голодний-голоднющий, він завивав і крутив хвостом, ніби благав:
«Дай мені шматок смаженої риби».
— Іди геть, кажу тобі! — повторив рибалка і замахнувся на пса ногою.
Поліцейський собака не звик до такої гостини і люто вишкірив зуби.
В цю мить почувся тонесенький голосочок:
Врятуй мене, Алідоро! Якщо ти мене не виручиш, я пропав!
Пес одразу впізнав голос Піноккіо і, на свій превеликий подив, побачив, що
йде він з обкачаного в борошні оцупка, який рибалка тримав у руці.
І що ж, ви думаєте, він зробив? Високо підстрибнув, схопив той оцупок і,
обережно тримаючи його в зубах, вибіг з печери і помчав як вітер.
Рибалка розлютився, що ласа здобич вислизнула з його рук, і погнався за
собакою, але пробіг кілька кроків, закашлявся й повернув назад.
Тим часом Алідоро вибіг на стежку, що вела в село, зупинився і обережно
поклав на землю Піноккіо.
— Чим же я тобі віддячу?! — мовив дерев’яний хлопчик.
— Не варто про таке й думати,— відповів собака.— Ти врятував мене, а я
тебе—і ми квити. Адже всі на цьому світі повинні допомагати один одному.
— Як ти опинився в печері?
— Я лежав ледь живий на березі, коли вітер доніс до мене пахощі смаженої
риби. Це роздратувало мій апетит, і я побрів туди. Якби я прийшов на хвилину
пізніше...
— Не кажи мені про це! — закричав Піноккіо, який усе ще тремтів від
страху.— Не згадуй мені про це! Якби ти прийшов на хвилину пізніше, мене б
уже засмажили, з’їли й перетравили. Бррр... На саму згадку про це мене дрижа-
ки б’ють.
Алідоро, всміхаючись, простягнув дерев’яному хлопчикові праву лапу, яку той
міцно-міцно потиснув. На цьому вони й розійшлися.
Пес побіг додому, а Піноккіо, лишившись наодинці, подався до ближньої
хатини. Там він спитав у дідуся, що сидів у дверях і вигрівався на сонці:
— Скажіть, будь ласка, добродію, чи не чули ви якихось новин про бідного
хлопчика на ім’я Евдженіо, пораненого в голову?
— Того хлопчика рибалки принесли в цю хатину, і тепер він...
— Мертвий? — перебив Піноккіо із слізьми в голосі.
— Ні. Живий і повернувся додому.
— Справді? — вигукнув дерев’яний хлопчик, підстрибуючи від радості.
— Значить, рана була не смертельна?
— Могло бути гірше, він міг і померти,— відказав дідусь.— Бо йому влучили в
голову великою книгою, оправленою в картон.
— І хто це зробив?
— Його товариш по школі, якийсь Піноккіо.
— А хто цей Піноккіо? — спитав дерев’яний хлопчик, прикидаючись, що
нічого не знає.
— Кажуть, шибеник, волоцюга, справжній шибайголова.
— Брехня, все-все брехня!
— А ти знаєш цього Піноккіо?
— Бачив його якось,— відповів дерев’яний хлопчик.
— І якої ти думки про нього? — спитав дідусь.
— Мені здається, що це чудовий хлопець, він охоче вчиться, слухняний, дуже
відданий своєму батькові і родині...
Отак безсоромно брешучи, дерев’яний хлопчик торкнувся свого носа і помітив, що він став довший на цілу долоню.
Страшенно переляканий, він закричав:
— Не вірте мені, добрий чоловіче, не зважайте на всі хороші слова, які я сказав
про Піноккіо. Я чудово знаю його і можу заприсягтися, що він справді шибеник і
ледацюга, який, замість ходити до школи, гуляє з приятелями і бешкетує.
Тільки-но він вимовив ці слова, його ніс поменшав.
— А чому ти весь такий білий? — спитав його раптом дідусь.
— Знаєте... я ненароком притулився до щойно побіленої стіни,— відповів
Піноккіо; він соромився признатися, що його обкачали в борошні, як рибу, щоб
засмажити потім на сковороді.
— А де ж твоя курточка, штанці й ковпачок?
— Мене перестріли злодії і роздягли. Скажіть, будь ласка, чи не можете ви
дати мені якусь одежинку, щоб я дійшов додому?
— Мій хлопчику, в мене немає нічого для тебе, крім маленького мішечка з-під
квасолі. Коли хочеш, можеш узяти, он він там.
Піноккіо не змусив себе просити двічі, узяв мішечок, прорізав ножицями
маленьку дірку внизу і дві по боках і надяг на себе, як сорочку. В такій одежині
він попрямував до села.
83
Та дорогою він завагався, ступав то крок уперед, то назад, розмовляючи сам з
собою:
— Як я з’явлюсь перед очі моєї доброї Феї? Що вона скаже, коли мене
побачить? Чи простить мені вдруге? Мабуть, що не простить, напевно, не
простить! 1 я цього заслужив, бо я, поганець, усе обіцяю виправитись і ніколи не
дотримую слова.
Коли він дістався до села, була вже ніч, знялася буря, полив рясний дощ.
Піноккіо пішов прямо до будинку Феї з твердим наміром постукати в двері й
попросити, щоб йому відчинили.
Та біля самого будинку дерев’яний хлопчик завагався, рішучість покинула
його, і, замість постукати, він відбіг назад кроків на двадцять. Потім удруге
повернувся до дверей і знову не наважився, так само і втретє. На четвертий раз
він тремтячою рукою узявся за залізне кільце і тихенько стукнув у двері.
Чекав, чекав, нарешті, через півгодини, на останньому поверсі (будинок мав їх
аж чотири) відчинилося віконце, і Піноккіо побачив великого Слимака з лампою, на голові, який спитав:
— Хто там стукає о такій порі?
— Фея вдома? — обізвався дерев’яний хлопчик.
— Фея спить, і її не можна турбувати. А ти хто такий?
— Це я.
— Хто «я»?
— Піноккіо.
— Який Піноккіо?
— Дерев’яний хлопчик, що живе в цьому будинку разом з Феєю.
— Ага, зрозуміло,— сказав Слимак.— Почекай там, зараз я зійду вниз і
відчиню.
— Швидше тільки, будь ласка, бо я вмираю від холоду.
— Мій хлопчику, я Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.
Минула година, дві, а двері все не відчинялися. Піноккіо, який тремтів від
холоду, дощу і страху, наважився постукати вдруге, на цей раз дужче.
Після другого удару відчинилося вікно поверхом нижче і показався в ньому той
же Слимак.
—
Любий Слимачку,— гукнув Піноккіо з вулиці,— я чекаю вже дві
години! А дві години в таку негоду тягнуться довше, ніж два роки. Поквапся, будь
ласка.
— Мій хлопчику,— байдужісінько відповів з вікна Слимак,— мій хлопчику, я
— Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.
І вікно зачинилося.
Пробило північ, потім годину ночі, потім другу годину після півночі, а двері все
не відчинялися.
Тоді Піноккіо урвався терпець, розлючений, він схопив кільце з наміром
постукати так, щоб луна пішла по всьому будинку. Але залізне калатало раптом
перетворилося на живого в’юна, який вислизнув з рук і зник у рівчаку посеред
вулиці.
—
Он як! — вигукнув украй розлючений Піноккіо.— Якщо молоток зник,
то я битиму в двері ногами.
Відступивши трохи назад, він розмахнувся і щосили вдарив у двері ногою.
Удар був такий сильний, що нога застряла в дверях. Дерев’яний хлопчик
спробував висмикнути її, але марно: нога сиділа в дошках, як забитий цвях.
Уявіть собі розпач нещасного Піноккіо! Він мав до світанку простояти одною
йогою на землі, тимчасом як друга, задерта догори, стирчала в дверях.
Надворі був білий день, коли двері нарешті розчинилися. Бравий Слимак
спустився з четвертого поверху вниз усього за якихось дев’ять годин. До речі, він
аж спітнів від такого поспіху.
— Навіщо ти встромив ногу в двері? — спитав він, посміхаючись, у
дерев’яного хлопчика.
— Ой, біда. Поглянь, любий Слимачку, чи не зможеш ти звільнити мене від
цих мук?
— Мій хлопчику, тут потрібен тесля, а я ніколи не працював теслею.
— Попроси за мене Фею...
— Фея спить, і її не можна будити.
— А що ж я робитиму тут цілісінький день, прибитий до дверей?
— Лічи мурашок, що повзають по вулиці...
— Принеси мені хоча б чогось попоїсти, бо я вже знемагаю від голоду.
— Зараз! — сказав Слимак.
Справді, через три з половиною години Слимак повернувся, несучи на голові
срібну мисочку. В ній лежали хліб, смажене курча і чотири спілих абрикоси.
— Ось сніданок, посилає тобі Фея,— сказав Слимак.
Побачивши такі ласощі, дерев’яний хлопчик страх як зрадів. Та який його взяв
жаль, коли, почавши їсти, він побачив, що хліб виліплено з крейди, курча
зроблено з картону, а чотири абрикоси — з пофарбованого алебастру.
Йому хотілося плакати від розпачу, кинути на землю мисочку з усім, що в ній
було, та чи від мук, яких він зазнав, чи від голоду він зомлів.
Опритомнівши, Піноккіо побачив, що лежить у м’якому ліжку, а поряд сидить
Фея.
— І на цей раз я тобі прощаю,— сказала Фея,— та горе тобі, якщо ти знову не
послухаєшся мене.
85
Піноккіо поклявся, що буде вчитися й поводитися добре.
І дотримав свого слова аж до кінця навчального року.
На екзаменах, перед канікулами, він виявився найкращим учнем у школі. І його
поведінку було оцінено як досить пристойну. Фея дуже раділа і сказала:
— Завтра нарешті сповниться твоє бажання.
— Яке?
— Завтра ти вже не будеш дерев’яною лялькою, а станеш справжнім
хлопчиком.
Ох, яка ж була радість Піноккіо, коли він почув цю довгождану звістку. Всі
його друзі мали бути запрошені наступного дня на великий бенкет у будинку Феї
з нагоди такої урочистої події. Фея приготувала двісті чашок кави з молоком і
чотириста булочок, намазаних маслом з обох боків.
Свято було б дуже гарне і дуже веселе, але...
На жаль, у житті дерев’яних хлопчиків завжди трапляється «але», яке зводить
усе нанівець.
XXX.ЗАМІСТЬ СТАТИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ,
ПІНОККІО ПОТАЙ ВИРУШАЄ ЗІ СВОЇМ ДРУГОМ
ГНОТИКОМ У КРАЇНУ РОЗВАГ
Звичайно, Піноккіо негайно попросився у Феї піти в місто, щоб передати
запрошення на бенкет товаришам. Фея сказала:
— Іди і запроси товаришів на завтра, але пам’ятай, що тобі треба повернутися
додому ще завидна. Зрозумів?
— Обіцяю повернутися через годину,— відповів дерев’яний хлопчик.
— Гляди, Піноккіо! Діти легко обіцяють, але дуже часто не виконують
обіцянок.
— Але ж я не такий, як інші. Якщо я даю слово, то дотримую його.
— Побачимо. Як будеш неслухняний, тим гірше для тебе.
— Чому?
— Тому що дітей, які не слухають порад тих, хто знає більше від них, завжди
може спіткати лихо.
— Я вже перевірив на собі! — сказав Піноккіо.— Я вже навчений.
— Побачимо, чи ти кажеш правду.
Не гаючи часу на зайві розмови, Піноккіо попрощався з Феєю, яка була йому за
маму, і, наспівуючи й пританцьовуючи, вибіг з дому.
Не минуло й години, як він обійшов усіх своїх товаришів.
Одні погоджувались охоче, інші спочатку трохи комизились, щоб їх
припрошували, та, почувши про каву з молоком, булочки, намащені з обох боків
маслом, кожен відповідав:
— Прийду, прийду, щоб зробити тобі приємність.
Треба згадати, що серед товаришів-школярів Піноккіо мав одного
найулюбленішого і найближчого друга на ім’я Ромео, правда, всі називали його
Гнотик, бо він був худенький і сухенький, як новий гнотик у лампадці.
Це був найбільший ледар і бешкетник у школі, але Піноккіо його дуже любив і
теж хотів запросити. Не заставши його вдома, зайшов удруге — Гнотика, не було, зайшов і втретє, та все дарма.
87
Де його шукати? Піноккіо заглянув і туди й сюди і нарешті знайшов друга в
якомусь дворі.
— Що ти тут робиш? — спитав Піноккіо.
— Чекаю дванадцятої години ночі, щоб вирушити в мандрівку.
— Куди ти помандруєш?
— Далеко-далеко.
— А я тричі заходив до тебе і не застав.
— А чого ти від мене хочеш?
— Хіба ти не чув про велику подію? Не знаєш, яке щастя мені випало?
— Яке?
— Завтра я вже буду не дерев’яний, а справжній хлопчик, такий, як ти і всі
інші.
— Вітаю тебе.
— Отже, завтра я чекаю тебе на бенкет.
— Але я тобі сказав, що сьогодні ввечері я від’їжджаю.
— Коли?
— Опівночі.
— Куди саме?
— Я переселяюсь у найпрекраснішу країну на цьому світі, в справжню країну
нероб і ледарів.
— А як вона називається?
— Вона називається Країна розваг. Слухай, а чому б тобі не поїхати зі мною?
— Мені? Ніколи в світі!
— Даремно, Піноккіо! Повір мені, ти пожалкуєш, якщо не поїдеш. Де ти ще
знайдеш країну, яка ніби створена для нас та інших хлопців? Там немає ні шкіл, ні
вчителів, ні книжок. У цій благословенній країні ніхто не вчиться. Там не вчаться
у четвер, а кожний тиждень складається з шести четвергів і однієї неділі. Уяви
собі, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день
грудня.
Така країна мені до вподоби! Ось якими мають бути всі порядні країни!
— А що ж там роблять цілісінький день?
— Розважаються з ранку до вечора. Увечері лягають спати, а вранці знову до
розваг. Як це тобі подобається?
— Гм! — промовив Піноккіо, злегка похитавши головою, ніби кажучи: «Не
завадило б і мені так пожити».
— Ну що, їдеш зі мною? Так чи ні? Вирішуй.
— Ні, ні і ще раз ні! Я пообіцяв своїй добрій Феї, що буду хорошим
хлопчиком, і хочу дотримати своєї обіцянки. До речі, он уже сонце заходить. Я
мушу вже йти. Отже, прощай, щасливої дороги.
— Куди це ти так біжиш?
— Додому. Моя добра Фея сказала, щоб я повернувся ще завидна.
— Почекай ще дві хвилини.
— Вже дуже пізно.
— Тільки дві хвилини.
— А якщо Фея мене гукатиме?
— Хай гукає. Накричиться досхочу та й заспокоїться,— сказав цей поганець
Гнотик.
— А ти мандруватимеш сам чи в гурті?
— Сам? Та нас набереться аж сотня.
— А ви поїдете чи підете пішки?
— Скоро сюди під’їде фургон, він забере мене і довезе
аж до цієї найщасливішої країни.
— Як би я хотів, щоб фургон під’їхав зараз!
— Чому?
— Щоб побачити, як ви вирушите в подорож.
— Почекай трошки і побачиш.
— Ні, ні, я йду додому.
— Почекай ще дві хвилини.
— Я й так уже забарився. Фея турбуватиметься.
— Бідолашна Фея! Може, вона боїться, що тебе з’їдять кажани?
— То ти напевно знаєш, іцо в тій країні немає шкіл?
— Навіть не чули про них.
— І вчителів нема?
— Жодного.
— І там зовсім не треба вчитися?
— Зовсім.
— Яка чудесна країна! — промовив Піноккіо, ковтаючи слинку.— Яка чудесна
країна! Я там ніколи не був, але уявляю собі.
— Чому ж ти не хочеш зі мною поїхати?
— Дарма ти мене вмовляєш! Я пообіцяв моїй добрій Феї стати порядним
хлопчиком і не хочу ламати свого слова.
— Тоді прощай і привітай від мене всі школи, гімназії й ліцеї, що трапляться
89
тобі по дорозі.
— Прощай, Гнотику, щасливо тобі. Розважайся і згадуй інколи своїх
товаришів.
І Піноккіо ступив уже два кроки, щоб піти собі, та раптом зупинився і,
повернувшись до приятеля, спитав:
— А ти певний, що в цій країні всі тижні складаються з шести четвергів і
однієї неділі?
— Голову закладу.
— І точно знаєш, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в
останній день грудня?
— Авжеж.
— Яка чудесна країна! — повторив Піноккіо ще раз і аж цмокнув від захвату.
Потім наважився і рішуче промовив, пориваючись іти: — То прощавай насправді!
Щасливо!
—Прощавай.
— Коли від’їжджаєте?
— Скоро.
— Шкода! Якби до від’їзду лишалась одна година, то я б, може, й зачекав.
— А Фея?
— Тепер уже пізно, тож однаково, чи повернуся додому на годину раніше чи
на годину пізніше.
— Бідний Піноккіо! А якщо Фея тебе лаятиме?
— Нічого! Хай кричить. Накричиться досхочу та й заспокоїться.
Тим часом стало темно, зовсім темно. І ось удалині замерехтів вогник, почулося
дзеленькання дзвіночків і звук труби, тоненький, як дзижчання комара.
— Он вони! — вигукнув Гнотик, схопившись на ноги.
— Хто? — пошепки спитав Піноккіо.
— Фургон, який забере мене. Ну то як, поїдеш чи ні?
— А це правда,— спитав дерев’яний хлопчик,— що в тій країні взагалі не
треба вчитися?
— Зовсім, зовсім не треба.
— Яка чудесна країна, яка чудесна країна, яка чудесна країна!
XXXI. ПІСЛЯ П'ЯТИ
