Пригоди Піннокіо - Карло Коллоді
— Тому що це поле купив один великий пан, і завтра там уже нікому не
дозволять сіяти гроші.
— А далеко звідси до Чарівного поля?
— Кілометрів зо два. Ходімо з нами, і за півгодини ми будемо там. Швиденько
посієш свої гроші і через кілька хвилин збереш урожай—дві тисячі монет і
повернешся сюди ввечері з повними кишенями золота. То підеш з нами?
Піноккіо завагався, бо згадав добру Фею, старенького Джеппетто і остороги
Цвіркуна-балакуна. Але зрештою вчинив так, як і всі нерозумні і недобрі діти: уперто трусонув головою і сказав Лисиці й Котові:
— Гаразд! Я йду з вами!
І вони рушили в дорогу.
Вони йшли вже півдня, коли побачили перед собою місто, яке називалося
Дурнелови. На міських вулицях бродили зграї облізлих собак, які позіхали від
голоду, отари стрижених овечок, що тремтіли від холоду, табуни курей і півнів
без гребінців і сережок, вони канючили у перехожих кукурудзяні зерна; тут
лежали великі метелики, які не могли літати, бо продали свої прегарні кольорові
крильця, тупцяли, соромлячись показатися на люди, павичі без хвостів; голі-
голісінькі фазани тихенько ходили туди-сюди, оплакуючи свої блискучі золоті й
срібні пера, загублені назавжди.
Серед натовпу цих жебраків і нещасних час від часу проїжджали пишні карети, а в них сиділи то лисиці, то злодійкуваті сороки, то якісь хижі птахи.
— А де ж Чарівне поле?
— За кілька кроків звідси.
Пройшовши містом, вони опинилися на звичайнісінькому полі, схожому на всі
інші поля.
— Ось ми й прийшли,— сказала Лисиця.— Тепер нахились до землі, вигреби
руками неглибоку ямку і кинь туди золоті монети..
Піноккіо послухався: вигріб ямку, поклав туди чотири золоті, які в нього
залишилися, і загорнув їх землею.
— А тепер,— сказала Лисиця,— піди до рову — це недалеко звідси,— набери
відро води і полий землю там, де посіяв монети.
Піноккіо пішов до рову, зняв з ноги черевик — відра ж у нього не було,—
набрав води і полив те місце, де лежали його монети.
Потім спитав:
— Що ще робити?
— Нічого,— відповіла Лисиця.— Тепер ми собі підемо.
Ти повернешся за двадцять хвилин і знайдеш тут деревце, гілки на ньому аж
гнутимуться від золотих монет.
Бідний хлопчик мало не збожеволів від радості, він тисячу разів подякував
Лисиці та Котові і пообіцяв їм щедрий подарунок.
— Нетреба нам ніяких подарунків,— відповіли шахраї.— Досить нам і того,
що ми тебе навчили, як розбагатіти не дуже натужуючись. Це нас так тішить.
По цих словах вони попрощалися з Піноккіо, побажали йому щедрого врожаю
і пішли собі.
51
XIX. У ПІНОККІО КРАДУТЬ ЗОЛОТІ МОНЕТИ,
І ЗА ЦЕ ЙОГО САДЯТЬ НА ЧОТИРИ МІСЯЦІ
ДО В'ЯЗНИЦІ
Повернувшись у місто, дерев’я-
ний хлопчик почав лічити хвилину за
хвилиною, і коли йому здалося, що час
уже наспів, подався до Чарівного
поля.
Він поспішав, серце його билося
все дужче й дужче — тік-так, тік-так,
як великий годинник, що поспішає. В
голові його роїлися веселі думки: «А
що, як замість тисячі монет, я знайду
на дереві дві тисячі? А може, замість
двох тисяч, буде п’ять тисяч? А що, як
замість п’яти тисяч — сто тисяч?
Ой, яким великим багачем стану я
тоді! Куплю собі пишний палац, тисячу дерев’яних коників і тисячу стаєнь, щоб
розважатись досхочу, а ще погрібець з солодкими напоями і шафу, повну солодо-
щів: варення, тортів, булочок, солодкого мигдалю та вафель з кремом».
Отак, солодко мріючи, Піноккіо дійшов до поля і зупинився подивитися, чи не
видно дерева з золотими монетами. Але не побачив нічого. Пройшов ще сто
кроків, і там нічого.
Зайшов на поле, підступив до того місця, де закопав свої гроші,— теж нічого.
Хлопчик замислився і, забувши всі правила пристойності, витяг руку з кишені й
довго шкріб собі потилицю.
В цю мить почувся чийсь гучний сміх, і, оглянувшись, малий побачив над
собою на дереві великого Папугу, який чистив дзьобом своє ріденьке пір’ячко.
— Чого смієшся? — сердито спитав Піноккіо.
— Того, що, коли чистив пір’я, полоскотав сам себе під крилом.
Дерев’яний хлопчик нічого не відповів. Пішов до рову, знову набрав води в
черевик і почав поливати землю, якою були присипані золоті монети. Тут він
знову почув сміх, ще нахабніший, ніж перед тим.
— Послухай,— розгнівався Піноккіо,— можеш ти мені, нарешті, пояснити,
клятий Папуго, що має означати твій сміх?
— Я сміюся з тих йолопів, які вірять усяким дурницям і дають шахраям
обдурювати себе.
— Ти, може, маєш на увазі мене?
— Так, я маю на увазі тебе, нещасний Піноккіо. Ти такий дурний, що повірив, ніби гроші можна сіяти і збирати на грядках, як огірки і гарбузи. Я теж колись
повірив і ось лишився майже без пір’я. Тепер я переконався, на жаль, запізно, що
чесно гроші можна заробити тільки власними руками й головою.
53
— Я тебе не розумію,— мовив дерев’яний хлопчик, його вже брав страх.
— Ну що ж, поясню тобі докладніше,— сказав Папуга.— Отож знай, що коли
ти подався до міста, Лисиця з Котом повернулися, забрали золоті монети і чкур-
нули шодуху геть. Спробуй їх тепер наздогнати.
Піноккіо роззявив рота від подиву і, не ймучи віри Папузі, заходився руками
розгрібати мокру землю. Гріб, гріб, гріб і вигріб таку глибоченну яму, що туди міг
сховатися цілий ожеред соломи, але грошима там і не пахло. З розпачу він побіг
до міста й подався зразу до судді поскаржитися на двох шахраїв, що його
обікрали.
Суддею була стара мавпа з породи горил. її всі шанували за похилий вік і сиву
бороду. Але найбільшу повагу до судді-мавпи викликали її золоті окуляри без
скелець. Вона ніколи не знімала їх, кажучи, що в неї дуже слабкий зір.
Піноккіо докладно розповів судді, як його обдурили, назвав імена, прізвища й
особливі прикмети шахраїв і попросив учинити правий суд.
Суддя слухав дуже уважно і співчутливо. Коли дерев’яний хлопчик скінчив
свою розповідь, мавпа подзвонила в дзвіночок. Негайно з’явилися два сторожові
пси в жандармських мундирах.
Суддя показав жандармам на Піноккіо:
— У цього бідолахи вкрали чотири золотих монети,— сказав він.
— Схопіть його і зараз же відведіть у в’язницю.
Бідолаха, почувши такий несподіваний вирок, отетерів, хотів був протестувати, але жандарми швиденько заткнули йому рота і повели до в’язниці. Там він
просидів би чотири місяці, чотири довгих-довгих місяці або ще й довше, якби не
щасливий випадок. Річ у тому, що молодий імператор, який правив Дурнеловами, здобув велику перемогу над своїми ворогами і влаштував з цієї нагоди пишне
свято з ілюмінацією, фейєрверком, кінними змаганнями і велосипедними
перегонами.
З великих радощів він наказав відчинити в’язниці і випустити на волю всіх
злодіїв.
— Якщо всіх випускають, то й я хочу вийти,— сказав Піноккіо тюремникові.
— Вам не можна,— відповів той,— На вас цей указ не поширюється.
— Пробачте,— заперечив Піноккіо, адже я теж злодій.
— Тоді ви тисячу разів маєте слушність,— сказав тюремник, шанобливо зняв
кашкет на прощання, відімкнув двері в’язниці і випустив хлопчика на волю.
XIX.ВИЙШОВШИ З ВʹЯЗНИЦІ,ПІНОККІО, ХОЧЕ
ПОВЕРНУТИСЯ В БУДИНОК ФЕЇ, АЛЕ ДОРОГОЮ
ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З ЖАХЛИВОЮ ЗМІЄЮ, А ПОТІМ ПОТРАПЛЯЄ
У ПАСТКУ
Уявіть собі, як радів Піноккіо,
опинившись на волі. Не гаючись ані
хвилинки, він вийшов з міста і попрямував
дорогою, що вела до будиночка Феї.
Невдовзі перед тим пройшов великий дощ,
і дорога зовсім розгрузла, вкрилася
калюжами. Піноккіо брів по коліна в багні,
але не звертав на це уваги. Палко бажаючи
побачити свого батька і сестричку з
блакитним волоссям, він біг підстрибом, як собака-гончак, і забрьохався по
саму шию.
Біжачи, він промовляв сам до себе:
— Скільки напастей упало на мою голову! Так мені й треба, бо я дерев’яний
хлопчик, упертий і гарячий, все беруся робити по-своєму, не слухаюся тих, хто
хоче мені добра, любить мене і в тисячу разів розумніший за мене... Але тепер
присягаюся, що буду жити по-іншому, стану розумним і слухняним хлопцем. Я на
власній шкурі пересвідчився, що неслухняним дітям завжди перепадає на горіхи, їм ніяк не щастить у житті. Мій батько, мабуть, жде мене? А що як він уже в Феї?
Я так давно його не бачив, що не можу дочекатися тієї миті, коли обніму й тисячу
разів поцілую...
А чи пробачить мені Фея мої погані витівки? Подумати лише, скільки уваги, ласки віддала вона мені. Таж якби не вона, мене б уже й на світі не було! Хіба ще
є на світі хлопчисько, невдячніший і безсердечніший за мене?
Раптом Піноккіо остовпів і з ляку відскочив кроків чотири назад. Що ж він
побачив? Величезну Змію, що лежала поперек дороги. Шкіра в неї була зелена, очі — як жарини, а з кінчика хвоста курився дим, як з комина.
Неможливо описати жах, який огорнув дерев’яного хлопчика. Він відбіг назад
на півкілометра, сів на купу каміння, щоб перечекати, поки Змія поповзе собі геть
і звільнить йому шлях.
Минула година, дві, три, а Змія все не рушала з місця.
Навіть здалеку видно було, як горять її очі і як здіймається в небо стовп диму з
кінчика її хвоста.
Тоді Піноккіо, набравшись духу, підійшов до Змії на відстань кількох кроків і
промовив улесливим голосом:
— Вибачте, синьйоро Змія, чи не могли б ви відсунутися трохи набік, щоб я
пройшов?
Сказав, як до стіни. Змія навіть не ворухнулася.
Піноккіо знову промовив тим самим голоском:
55
— Знаєте, синьйоро Змія, я йду додому, там на мене чекає тато," якого я вже
давно-давно не бачив. Дозвольте мені пройти, і я піду собі своєю дорогою.
Марно чекав він хоч якоїсь відповіді. Змія лежала непорушно, очі її
заплющилися, з хвоста перестало куріти.
Аж не вірилося, що мить тому вона здавалася живою.
— Невже здохла? — промовив Піноккіо, потираючи з радощів руки. Він зараз
же спробував переступити через Змію, щоб перейти на другу половину дороги. Та
не встиг підняти ногу, як Змія випросталася, ніби туга пружина. Піноккіо з
переляку відскочив, зачепився і впав на землю. Але так невдало, що загруз
головою в багнюку, а ноги лишилися стирчати догори.
Побачивши, що дерев’яний хлопчик стоїть на голові і дригає в повітрі ногами, Змія зареготала; сміялася вона так довго, що в неї у грудях лопнула жила. І цього
разу вона здохла насправді,
Піноккіо кинувся бігти, щоб дістатися до будинку Феї ще завидна. Та по дорозі
йому дуже схотілося їсти, і він заскочив у чийсь садок зірвати гроно винограду.
Краще б він ніколи цього не робив!
Тільки-но дерев’яний хлопчик потягся до ягід, як — клац! — дві гострі залізні
щелепи схопили його ногу так міцно, що в нього від болю потемніло в очах.
Нещасний хлопець спіймався у пастку, що її селяни поставили на куниць, які
занадились до їхніх курників.
XXI. ПІНОККІО ПОТРАПЛЯЄ ДО СЕЛЯНИНА, ЯКИЙ
ПРИМУШУЄ ДЕРЕВʹЯНОГО ХЛОПЧИКА СТЕРЕГТИ КУРНИК
Як і слід було сподіватися, Піноккіо
заплакав, зарепетував, заблагав рятунку.
Та, ні зойки, ні стогони не допомогли, бо
навкруги не було ніякого житла, а на дорозі не
з’являлося й душі живої.
Тим часом на землю спустилася ніч.
Від болю в ногах, стиснутих залізними
щелепами, і від страху лишитися на самоті
серед темної ночі дерев’яний хлопчик мало не
зомлів. Аж ось він побачив над головою
Світлячка і сказав до нього:
— О Світлячку, врятуй мене, будь ласка, від
цих мук!
— Бідний хлопчику! — відповів Світлячок, повний жалості до Піноккіо.
— Як ти потрапив у цю пастку?
— Я зайшов у садок зірвати гроно винограду.
— А хіба це твій виноград?
— Ні...
— Хто ж тебе навчив брати чуже добро?
— Я хотів їсти...
— Голод — це ще не причина, щоб привласнювати добро, яке тобі не
належить.
— Це правда, правда,— вигукнув, ридаючи, Піноккіо.— Я більше так не
робитиму.
І тут їхню розмову перебив тихий шелест: хтось наближався легенькими
кроками. Це був хазяїн садка, який навшпиньки крався до виноградинка
подивитися, чи не вскочила в пастку яка з куниць, що крала в нього курей.
Та уявіть собі його здивування, коли, вийнявши з-під поли
плаща ліхтар, він замість куниці побачив хлопчика.
— Ага, злодюжко! — обурився селянин.— То це ти крадеш курей?
— Не я, не я! — вигукнув, схлипуючи, Піноккіо.— Я зайшов у садок, щоб
попоїсти трохи винограду.
— Хто краде виноград, той крастиме і курей. Ну стривай, ось я тебе провчу.
Він розщепив пастку, схопив хлопця за комір і потяг його, немов вовк ягнятко, до Своєї хати.
Прийшовши на подвір’я, він кинув Піноккіо на землю, наступив йому ногою
на шию і сказав:
— Зараз уже пізня година, і я хочу спати. Поквитаємося завтра. Саме сьогодні
здох мій пес, який сторожував у мене на подвір’ї, і ти станеш на його місце.
Будеш моїм сторожовим собакою.
Селянин надяг Піноккіо на шию грубий нашийник з мідними шпичаками і туго
стягнув його, щоб дерев’яний хлопчик не міг висмикнути голову. До нашийника
57
був приклепаний довгий ланцюг, прикріплений до муру.
— Якщо вночі піде дощ,— сказав селянин,— сховайся собі в будку, там є
солома, на якій чотири роки спав мій бідний пес. І пильнуй. Як прийдуть злодії, гавкай щосили.
Скінчивши повчати, селянин зайшов у хату і на всі засуви замкнув за собою
двері. Нещасний Піноккіо лишився на подвір’ї. Він лежав на землі ледь живий з
холоду, голоду та страху. Час від часу, просовуючи руки в нашийник, що стискав
йому горло, він з плачем нарікав:
— Так мені й треба! Я це заслужив! Я хотів стати ледарем, волоцюгою. Я
послухався поганих товаришів. І тому нещастя весь час переслідує мене. Якби я
був гарним хлопчиком, як усі, якби захотів учитися і працювати, якби зостався
вдома з бідним татусем,— то тепер не був би тут, під селянською хатою посеред
поля сторожовим псом: Ох, якби я міг з’явитися на світ удруге... Та про це пізно
вже говорити, і я муситиму все стерпіти.
Після цієї щирої сповіді він забрався в собачу будку й заснув.
XXII. ПІНОККІО ВИКРИВАЄ ЗЛОДІЇВ,
І ЗА ВІРНУ СЛУЖБУ СЕЛЯНИН ВІДПУСКАЄ ЙОГО
НА ВОЛЮ
Дерев’яний хлопчик солодко спав уже понад дві години, коли десь так опівночі
його розбудив чийсь шепіт. На подвір’ї хтось стиха перемовлявся
дивними пискливими голосами. Обережно висунувши з будки кінчик носа,
Піноккіо побачив чотирьох звірят з темною
шкуркою, схожих на котів. Вони збилися докупи і про щось радилися. Та це були
не коти, а куниці, хижі звірята, які понад усе люблять яйця і молоденьких
курочок. Одна з
куниць відокремилася од своїх спільників, підійшла до будки і стиха промовила:
— Добрий вечір, Мелампо.
— Я не Мелампо,— відповів дерев’яний хлопчик.
— А хто ж ти тоді?
— Я Піноккіо.
— А що ти тут робиш?
— Служу сторожовим собакою.
— А де ж Мелампо? Де старий пес, який жив у цій будці?
— Здох сьогодні вранці.
— Здох? Бідолаха! Такої добрячої душі собака!.. Правда, судячи з твоєї морди, ти теж порядний пес.
— Прошу вибачення, але я не собака.
— А хто?
— Я дерев’яний хлопчик.
— І служиш тут сторожовим собакою?
— На жаль. Мене покарали.
— Тоді я пропоную тобі ті ж умови, що й покійному Мелампо. Будеш
задоволений.
— А які це умови?
— Раз на тиждень, як і досі, ми навідуватимемося вночі до цього курника і
братимемо восьмеро курей. Семеро нам, а одна тобі з тією умовою, звичайно, що
ти вдаватимеш, ніби спиш, і не будитимеш хазяїна своїм гавкотом.
— А Мелампо так робив? — запитав Піноккіо.
59
— Авжеж! Ми з ним жили в злагоді. Отож спи собі спокійнісінько і будь
певен, що ми залишимо тобі під будкою ситеньку курочку на сніданок. Ти мене
зрозумів?
— Атож! — відповів Піноккіо і покивав загрозливо голо-
вою, ніби хотів сказати: «Ми ще про це побалакаємо!»
Чотири куниці, певні, що «собаки» їм боятися нічого, побігли до курника, який
стояв майже поряд з будкою, зубами і пазурами відчинили дерев’яні двері й одна
по одній шаснули всередину. Щойно вони зайшли, як почули, що двері за ними
гучно хряснули.
То Піноккіо зачинив двері та ще й, про всяк випадок, прикотив під них велику
каменюку.
Після цього він загавкав, ну точнісінько як сторожовий
собака: гав-гав-гав!
На гавкіт селянин устав з ліжка, взяв рушницю і, відчинивши вікно, спитав:
— Що сталося?
— Злодії! — відповів Піноккіо.
— Де?
— В курнику.
— Зараз я вийду.
І справді, селянин миттю спустився сходами вниз, заскочив у курник, спіймав
усіх куниць і повкидав їх у мішок.
— Нарешті ви в моїх руках,— задоволено промовив він.— Я міг би покарати
вас сам, та не хочу. Мені приємніше буде віднести вас завтра в сусіднє село до
шинкаря, який здере з вас шкурки, а з м’яса приготує смачну солодку печеню, зовсім як заячу. Ви, звісно, не заслуговуєте такої честі, але шляхетн,і як я люди не
зважають на такі дрібниці.
Підійшовши до Піноккіо, селянин погладив його і спитав:
— Як тобі пощастило викрити змову цих злодюжок? .Подумати тільки, що
Мелампо, мій вірний Мелампо, ніколи нічого не чув!
Дерев’яний хлопчик міг би розказати про ганебну угоду між собакою й
куницями. Та, згадавши, що пса вже нема на світі, подумав: «Навіщо обмовляти
покійника? Мертві є мертві, і найкраще дати їм спокій».
— Коли куниці прийшли на подвір’я, ти спав чи ні?’— питав далі селянин.
— Спав,— відповів Піноккіо, —Але куниці своїм базіканням розбудили мене.
Одна підійшла до моєї будки і сказала: «Якщо ти обіцяєш нам не гавкати і не
будити хазяїна, ми подаруємо тобі ситеньку курочку». Розумієте? Ці поганці мали
нахабство зробити мені таку ганебну пропозицію!
Я дерев’яний хлопчик і маю вади, як і всі на цьому світі, проте ніколи не ввійду в
спілку з мерзенними злодіями.
— Ти молодець, хлопче! — вигукнув селянин, ляснувши Піноккіо по плечу.—
Такі вчинки роблять тобі честь. І щоб довести тобі, який я задоволений твоєю
поведінкою, звільняю тебе і відпускаю додому.— І зняв з хлопчика нашийник...
61
XXIII. ПІНОККІО ОПЛАКУЄ СМЕРТЬ ПРЕКРАСНОЇ ДІВЧИНКИ
З БЛАКИТНИМ ВОЛОССЯМ, ПОТІМ
