Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів - Петро Михайлович Кралюк
«Пункти…» зобов’язували Військо Запорізьке порвати стосунки з Кримським ханством, відмовитися від допомоги ординців і в наступні часи не підтримувати з ханом стосунків.
Білоцерківська угода мала затверджуватися сеймом. Але, як і варто було сподіватися, такого затвердження не відбулося. Вперше в історії Речі Посполитої сейм 1652 р. був зірваний, бо один із послів, Владислав Вікторин Сіцінський (1615—1672), скористався правом liberum veto.
Це остаточно розв’язало руки Хмельницькому.
У 1652 р. відбулася велика битва між польськими й козацько-татарськими військами поблизу гори Батіг на березі Південного Бугу в долині біля сучасного села Четвертинівка Тростянецького району Вінницької області572.
Польське військо ніби налічувало 50 тис. чоловік, із яких професійних воїнів було: 12 тис. кінноти й 8 тис. піхоти, інші – озброєні слуги. Табір не був добре укріплений. 1 червня (22 травня за ст. ст.) зібрані Хмельницьким козацькі й татарські війська, переправившись через Буг, непомітно підійшли до позицій шляхетських військ. Тоді ж відбулися перші сутички між татарами й польськими військами. У ніч на 2 червня козаки й татари оточили польський табір з усіх боків. На той час підійшли головні сили козаків. Уранці 2 червня розпочався штурм табору. Цього ж дня козаки й татари ввірвалися в нього. На вечір він уже був у їхніх руках. Війська Речі Посполитої були розгромлені повністю, сам польний гетьман Мартин Калиновський зі своїм сином Самуелем Єжи полягли на полі бою. Вважається, що в ході бою загинуло близько 8 тис. вояків із польської сторони. Врятуватися вдалося переважно кіннотникам.
Масове вбивство полонених продемонструвало, що і так жорстока війна ставала ще жорстокішою. Сподіватися на компроміс між козаками й владою Речі Посполитої вже не було сенсу.
Показовими були події після завершення битви під Батогом. Козаки не віддали полонених татарам. Хмельницький, заплативши останнім гроші за ясир, наказав перебити бранців. Це ніби була помста за Берестечко. Таким чином було вбито від 3 до 5 тис. людей – жовнірів та челяді.
На початку осені 1652 р. король Ян Казимир, сподіваючись на підмогу від Волощини й Трансільванії, розмістив своє військо під Кам’янцем-Подільським. Далі рушив до Бара, а потім, довідавшись про приєднання військ Іслама Гірея до Хмельницького, відступив у район міста Жванець (зараз село Кам’янець-Подільського району Хмельницької області). 28 вересня коронна армія зупинилася табором між ріками Дністер і Жванчик. Чисельність війська сягала 40—50 тис. осіб.
Козаки й татари оточили королівський табір і блокували його573. Їхня чисельність була приблизно такою, як і чисельність коронних військ. Почалася більш ніж двомісячна облога. У війську Речі Посполитої почався голод, спалахнули епідемії, поширеним стало дезертирство. Але не набагато кращою була й ситуація у таборі козацькому. Ні одна зі сторін не могла зважитися на вирішальну битву.
Подальше стояння військ в умовах негоди, масових захворювань, браку харчів і фуражу вело до чим далі більших небойових втрат. Необхідно було шукати вихід із ситуації. І тоді Іслам Гірей взяв на себе роль посередника на переговорах.
В українській літературі і тут хан часто постає як «зрадник». Але в цій ситуації його посередницьку місію назвати «зрадою» аж ніяк не варто. 17 грудня він домовився з Яном Казимиром про відновлення миру на тих умовах, які були досягнуті в Зборові в 1649 р. Також татарам мали бути виплачені «упоминки» й вони отримали змогу брати ясир аж до Вісли. Правда, всі ці домовленості були усними. Як вони виконуватимуться, залежало від доброї волі й… сили тієї чи іншої сторони.
Схоже, Жванецьке замирення стало намаганням зберегти гарне обличчя при поганій грі. Хан з татарами, взявши «упоминки» й ясир, повернулися до Криму. Ян Казимир «зализував рани», готуючись до чергового походу проти козаків. А гетьман Хмельницький був за крок до… віднайдення нового союзника.
Цим союзником стала Московія.
У російській, а потім радянській і навіть сучасній українській історіографії можна зустріти думку, що Хмельницький із самого початку повстання шукав порозуміння з московським царем, розглядаючи його ледь як чи не основного союзника574. Проте картина виглядає дещо інакше.
На початках Хмельниччини, в 1648—1650 рр., гетьман не трактував Московію як свого союзника. У цей час зовнішньополітичними пріоритетами Хмельницького були Османська імперія, Кримське ханство, а з 1650 р. – ще Молдавія.
Проте після Берестецької катастрофи Хмельницький починає шукати союзу з Москвою. Саме тоді вже звучать пропозиції прийняти Військо Запорізьке під опіку московського царя.
Чим були викликані такі зовнішньополітичні зміни?
Можна припустити, що Хмельницький вважав недостатньою турецьку й татарську допомогу для того, щоб протистояти Речі Посполитій. Втеча кримського хана з поля Берестецької битви, певно, лише посилила таку думку. Якусь надію він покладав на Молдавію, але це не була велика потуга, на яку можна було б опертися.
Інша справа – Московія. Вона, щоправда, ще не відійшла від «смутних часів», втративши частину земель, які дісталися Речі Посполитій. З останньою вона мусила дотримуватися миру. Але московіти виношували плани взяти реванш, хоча б повернути нещодавно відібрані в неї в 1618 р. землі Новгород-Сіверщини й Смоленщини. При сприятливому збігу обставин Московія не проти була б вступити у війну з Річчю
