ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ - Іван Іванович Огієнко

"Глибокоповажний редакторе!

За десять літ праці "Новий Час" розрісся. Це збільшення впливу збільшує й відповідальність... Думаю, що "Новий Час" мусить перейти на повний академічний правопис і на всеукраїнську літературну мову. Відважтесь відразу, без шкідливого вагання... Не робіть із Галичини бодай мовно якоїсь провінціяльної закутини. Зрозумійте ж, нарешті, глибинне значення рідномовного гасла — тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис. Зрозумійте і зреалізуйте його. Об’єднаймося, нарешті, у мові, — і це мовне об’єднання, реалізація соборної української мови золотими буквами залишиться не тільки в історії української культури, але й в політичній історії нашого народу. І нехай, власне, за "Новим Часом" увійде до історії нашої культури цей сміливий почин мовного об’єднання цілого українського народу" 1.

Натомість, львівська газета "Діло" вустами В. Сімовича стала доводити своїм читачам, що, мовляв, ніякого правописного хаосу в Галичині не існує, що справа єдиного літературного правопису настільки малозначна, що різниці правописні не повинні нас непокоїти 2. Були й такі часописи, які вустами своїх редакторів чи авторів самовпевнено заявляли: писатимемо, як і писали, нам "огієнківщини" не треба.

 1 Лист Івана Огієнка від 16 травня 1933 року до редактора журналу "Новий Час" // Архів митрополита Іларіона у Вінніпезі. Коробка 19.

 2 Сімович В. Правописний хаос? // Діло. 1935. Ч. 5.

Ці та й інші випади проти "Рідної Мови" своїх же, українських, "патріотів" давали підстави Огієнкові з гіркотою говорити на сторінках часопису у згадуваній уже статті "Без спільної літературної мови нема нації": "Серед нашої інтелігенції багато ще таких, що сильно перешкоджають створенню однієї літературної мови. Скільки ворогів має "Рідна Мова" — ворогів укритих, що з-за плоту зрадливо кидають на неї тяжким камінням!"

Були й інші, не правописні, причини спротиву нарощуванню авторитету Огієнкового часопису. Про них пізніше, на п’ятирічний ювілей виходу "Рідної Мови" напише сам редактор: "Рідна Мова" від початку свого існування збагатіла на... ворогів найрізнішої масті. Вороги ці наповзялися були конче прибити "Рідну Мову" й були організували проти неї пресовий похід. Ішло, може, більше про редактора журналу, як про сам журнал, тому що редактор відмовився робити політичну роботу в певному напрямі... Пережив редактор і втрату кафедри в університеті з тих самих причин".

Та набувала "Рідна Мова" з кожним новим числом не лише ворогів, а й щирих прихильників, вдячних читачів. Багатьом з них імпонувала наступальність, принципова позиція часопису в питанні збереження єдиної української мови. І таку позицію немало читачів намагалося підтримати. Ось витяги лише з трьох характерних дописів до редакції.

З Канади:

"Є тут у нас тисячі українців із Великої України, що звуть себе "русскими", з нами, галичанами, бояться приставати, а губляться в чужих російських товариствах і тим несвідомо допомагають нашим ворогам неволити Україну. На жаль, таких "малоросів" маємо тут чи не 75 відсотків... І коли то наш народ стане вільний? А як стане, тоді "Рідна Мова" матиме мільйон передплатників, а осідка її буде в Києві..." 2.

Із Закарпатської України:

"Загал говорить і пише, як хоче... Цікаво, що 90 відсотків нашої інтелігенції вважає себе "інтелігентною", не знаючи своєї літературної мови. Мовний аналфабет — не інтелігент!" 3.

 1 Огієнко І. Тернистим шляхом: п’ятиліття "Рідної Мови" // Рідна Мова. 1938. Ч. 1. С. 5.

 2 Давискиба М. Винародовлення українців // Там само. 1935. Ч. 8. С. 380-381.

 3 Садовський Б. Деякі причини незнання мови // Там само. Ч. 2. С. 67-72.

З Польщі:

"Придушені гіркими невдачами, особливо в недавньому минулому, ми доходимо до пересвідчення, що головна причина невдач — наша роз’єднаність... Тому ідея єдності наповняє сьогодні душу кожного українця-інтелігента чи й простолюдина. А тому гасло професора Огієнка знайшло беззастережний відгук у нашій ментальності... І саме тому ми радо стаємо в ряди провідників його" 1.

 1 Романченко Л. Для одного народу — один правопис // Рідна Мова. 1938. Ч. 7. С. 303.

За такої гарячої підтримки читачів редакторвидавець опускати руки не міг. Хоча й розумів, яку непросту місію взяв на свої плечі. Велася копітка, цілеспрямована організаційна робота часопису задля розширення кола читацького загалу. Одна з її форм — Гуртки плекання рідної мови, що на заклик часопису почали створюватися в містах і селах, де жили українці. За короткий час сформувалася мережа таких гуртків, з представниками яких редакція підтримувала постійний зв’язок: їм надсилалися різноманітні повідомлення, чеки для організації передплати, видання для поширення на місцях. А в одинадцятому числі за 1934 рік було надруковано проект статуту "Гуртка плекання рідної мови", який складався з таких розділів: організація роботи гуртка, перелік українознавчих тем для дискусій і виступів, мовні заповіді, рідномовні гасла, пам’ятка українському емігранту. Про роботу таких гуртків систематично вміщувалися короткі інформаційні повідомлення.

З метою розбудити широкі інтелігентські кола від мовної байдужості й залучити її до творчої співпраці задля устійнення української літературної мови, редакція вирішила видавати "Мовний порадник для редакторів, видавців і робітників пера". Адресата такого порадника було обрано не випадково. Адже саме від тих, хто редагує й випускає україномовні періодичні друковані органи, книги, значною мірою залежало те, на які правописні норми орієнтуватимуться читачі. Випуски "Мовного порадника"— це своєрідний журнал у журналі, в якому всі мовні питання подавалися в лаконічному вигляді, з конкретними прикладами. До речі, саме "Мовний порадник" запропонував усім видавцям вживати в своїх виданнях державотворче словосполучення "в Україні" замість колоніального, принизливого для всіх українців "на Україні". Така порада підкріплювалася аргументованою статтею редактора "В Україні, а не на Україні". Варто навести фрагмент з цієї статті, де автор переконливо досліджує причину багатолітнього вживання терміна "на Україні", як прагнення ворогів української державності вважати Україну не як самостійну державу, а як якесь територіальне, не самостійне ціле, як складову частину чиєїсь держави:

"За останні 50 літ ми остаточно зреклися своїх колишніх назв Русь та Малоросія, прийнявши назву Україна за назву цілої нашої