ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ - Іван Іванович Огієнко

Волею історичних обставин український народ і в материковій, і в близькій та далекій діаспорах все в більшій кількості, надто ж в першій половині XX століття, опинявся в різних державних утвореннях. Перебуваючи поза залізною завісою, що розмежовувала радянську Україну від вільного світу, мільйони українців у діаспорі поступово віддалялися від материзни не лише в політичному, психологічному, а й мовному відношеннях, привносячи в спілкування між собою все більше запозичених слів, діалектів, іншомовних кальок.

На порядок денний, таким чином, життя висувало нагальну потребу мовного об’єднання нації, ідею соборності мови. Адже народ, за словами І. Огієнка, який не має спільної літературної мови, — то недозріла нація. Мова ж завжди була своєрідним покажчиком сили та висоти культури кожного народу.

Роль своєрідної загальноукраїнської трибуни, цього вільного українознавчого центру щодо збереження єдиної літературної мови передусім для тих українців, кого доля розкидала різними" континентами земної кулі, протягом семи років виконував щомісячний науково-популярний часопис "Рідна Мова", незмінним редактором і видавцем якого був Іван Огієнко. Журнал редагувався у Варшаві, а друком виходив у відомій друкарні отців василіан у Жовкві неподалік Львова, і поширювався в усьому вільному світі, за винятком радянської України. Через відсутність повних комплектів у наших, навіть найбільших, бібліотеках це видання й досі залишається не вивченим і гідно не поцінованим не лише читачами, а й науковцями.

Перше число "Рідної Мови" вийшло у січні 1933 року зшитком у 16 сторінок друку. В залежності від числа передплатників планувалося збільшити в подальшому обсяг до 24, а то й 32 сторінок. У редакційній статті, зверненій до читача, коротко викладалася програма часопису — короткі публікації з найрізноманітніших відділів української мови: її історія, давні пам’ятки, життя слів (семантика й етимологія), українська літературна мова й вимова, відмінність наддніпрянської від наддністрянської мов, український наголос, українська діалектологія, церковнослов’янська мова, архаїзми нашої мови, українська палеографія й палеотипія, правопис, чужі слова в нашій мові, питання синтаксису, помилкові й невдалі вирази наших письменників, українська наукова термінологія, методика навчання рідної мови, листування з читачами, мовні завдання, головні питання загального мовознавства, україністична бібліографія, рецензії, огляд новинок українських видавництв — книжок, часописів і т.п. Заявлена була й бібліотека "Рідної Мови" — систематичне видання підручників, посібників, словників.

Як бачимо, редакція ставила перед собою досить широку програму дій, прагнучи прилучити чим більше прихильників, і не лише з числа інтелігенції — вчителів, священиків, працівників газет і журналів, а й рядового читача — селян, ремісників, учнів. Така програма багато в чому була не лише сміливою, а й ризикованою. Адже починати реалізувати її Огієнкові доводилося практично з нуля: не було в його розпорядженні ні поліграфічної бази, ні коштів, ні надійних меценатів. Справа творилася на ентузіазмі, глибокому переконанні в її потрібності й важливості, "в повній надії, що всі, кому дорогий добрий розвиток української мови, всіма засобами підтримають нашу культурну ініціативу й численною передплатою забезпечать існування "Рідної Мови". І тому працювати треба було багато, аби завоювати у читача довір’я. Для цього важливо було підібрати добру команду однодумців, фахівців своєї справи.

Вже від початку Огієнкові вдалося згуртувати довкола часопису колектив талановитих авторів-українознавців, серед яких — Б. Кобилянський, Я. Рудницький, Я. Гординський, А. Чайковський, І. Коровицький, І. Крип’якевич.

З-поміж широкого розмаїття рубрик, безсистемності подачі публікацій, як здавалося на перших порах, поступово почала вимальовуватись головна лінія часопису, спрямована на реалізацію головного гасла, висунутого І. Огієнком, — "Для одного народу — одна літературна мова, один правопис". Ось із якою публіцистичною наснагою звучать вистраждані, виболені в серці вченого думки на обгрунтування такого глибинного за змістом гасла із статті "Без спільної літературної мови немає нації":

"Глибока відрубність і вікове роз’єднання допровадили навіть до погорди поміж частинами одного народу. Перегляньте галицькі шкільні читанки: там уривки з наддніпрянських письменників сильно перероблені на мову місцеву... На цих зіпсутих читанках ще й сьогодні Галичина навчається літературної мови... Кому це потрібне? Кому це на користь? Кричимо про соборність, а не можемо дійти навіть до спільного правопису. "Хай живе соборність! Але... з галицьким правописом..."

З вищеподаного бачимо, що за всяку ціну мусимо творити одну спільну соборну літературну мову. Мусимо творити, коли хочемо стати нацією. Мусимо бути нацією, коли хочемо бути народом незалежним. Це треба пам’ятати кожному, і гасло "Для одного народу — одна літературна мова" мусить стати бойовим нашим завданням для сучасної праці кожного, хто визнає себе українцем" 1.

 1 Огієнко І. Без спільної літературної мови нема нації // Рідна Мова. 1935. Ч. 9. С. 389.

Іван Огієнко мав підстави говорити так стурбовано, емоційно і прямо. Адже значна частина української інтелігенції, особливо галицької, від початку виходу часопису сприйняла його рішучу орієнтацію на єдину літературну мову не лише насторожено, а й, подекуди, вороже. Тож на нараді педагогічних працівників українських шкіл у Перемишлі влітку 1933 року при обговоренні піднятих "Рідною Мовою" правописних проблем було прийнято дивне рішення: кожний учитель-україніст хай навчає дітей писати по-своєму. Виходила справді абсурдна ситуація: учень, переходячи з класу в клас, мусив привчатися до того правопису, який сповідує вчитель. Незважаючи на настанови Наукового товариства імені Тараса Шевченка про єдину літературну мову, повернення до старого, галицького правопису спостерігалося і в інших місцевостях Галичини.

Не сподіваючись, що перемишльські педагоги прислухаються до аргументів "Рідної Мови", Огієнко пише для україномовної преси свою статтю "Не туди дорога: перемишльське вчительство проти культурної єдності нації". На жаль, жоден з галицьких часописів її не надрукував і це чудове, глибоко аргументоване і переконливе звернення до галицького українства так і залишилося в чорновому варіанті в одному з львівських архівів 1.

 1 ЛНБ. Відділ рукоп. Ф. 10 (Антонича). Од. зб. 138. П. 5. Арк. 1-9.

Не міг байдуже й читати він україномовні часописи, які нехтували вимогами загальноукраїнського правопису. Тому не тільки зі сторінок свого журналу, а й безпосередньо листом на адресу такої редакції звертався професор Огієнко з надією, що така форма може бути дієвішою. Один з