Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Серед опитаних не виявилося жодного, хто би засвідчив, що перспектива виселення порадувала його і родину, або принаймі хтось зустрів цю звістку з байдужістю. Водночас опитувані не вірили у власну спроможність домогтися скасування рішення влади. Ймовірність розвитку подій на їхню користь вони вважали утопією. Зрештою, знаючи про масштаби діяльності репресивної системи в Галичині, виселення за сталінських часів, подібна реакція видається цілком закономірною. Втекли з села і переховувалися у лісі від виселення тільки дві дівчини з Поляни.

Врізалася у пам'ять людей і варварська вирубка лісів, яка після офіційного повідомлення навесні 1951 р. про обмін ділянками територій супроводжувалась гаслом «рубайте ліс собі на хати». Психологічно це мало піднести настрій людей, хоч зі спогадів очевидно, що цього не було досягнуто жодними обіцянками. Також бажаного впливу на людей не справили розповіді односельців, направлених у колгоспи південної України, щоб побачити тамтешні умови.

Опитувані чітко пам'ятають, як виглядали і у що були вдягнені представники влади, котрі першими сповіщали про нову «перспективу». Райдужні картини життя на родючих чорноземах бойки не сприймали зокрема й тому, що в післявоєнні часи приймали голодуючих, котрі приходили до них за шматком хліба з тих багатих земель, куди бойків запланували виселити.

Після усвідомлення невідворотності виселення люди не полишали надії, що ще повернуться в рідні села. Спогади свідчать, що ця думка була чи не єдиною, яка ще могла підбадьорити.

Ганна Попідоха, 1895 р.н., Бандрів

З нашого села багатьох людей на Сибір вивезли. Чи не половину. Вночі приїздили і забирали. Як згадаю тих дітей роздягнених, як їх серед зими забирали... А тоді сказали: усіх вивеземо. Люди вже думали, що на Сибір. А комуністи кажуть: у Сталінську область. Попередили нас: не втікайте в ліс, ми все одно всіх спіймаємо і виселимо. Кажуть, наказ такий з Москви прийшов.

Марія Швець, 1929 р.н., Бандрів

У Бандрові прикордонники обступили село вночі. Молодих брали у першу чергу. Мого сина скинули з машини,а мене повезли на станцію. Картоплю людям взяти з собою не дали.

Любомир Лесишак, 1940 р.н., Бандрів

Про виселку почалися поголоски раніше, як в 51-му році. Але люди в те не вірили, ніхто й слухати не хотів. Почали з пропаганди.

Вчили дітей у школі писати заяву, що хочемо добровільно їхати. Щоб тоді тільки підписи поставити, що вся сім'я згодна.

Катерина Матішак, 1930 р.н., Бистрий

Спочатку приїхали агітатори зі Стрілок, з району. Казали людям, що треба їхати на схід, що там краще життя. А люди їхати не хотіли. Тоді направили двох чоловіків з нашого села — Михайла Оленина і Семчишака. Привезли вони з собою білий хліб і казали, що там добре жити, що там земля родить, врожаї. А через кілька місяців забирали по одному молодому з кожної сім'ї,щоб хати будували,як ми приїдемо.

При совєтській власті треба було перевести багато кубів лісу на коня. Рубали ліси дуже. Ми ще й не знали, що нас перевезуть. Енкаведисти ходили і переписували, скільки людей у хаті. Але ніхто з людей не знав, чого нас переписують. А то все робили наперед, щоб усі були на обліку.

Плуг і передню телігу здав у колгосп, а задню закопав. А як нас виселяли, не викопував нічого. Думав, що повернуся.

Стефанія Токарська, 1935 р.н., Телешниця Сянна

Люди добровільно ніколи б не поїхали. Раніше агітували вербовщики, але ніхто не хотів. Тоді силою вивезли. На дорогу грошей трохи давали. Але переїзд — то гірше пожежі. Усього не візьмеш, а на ґаздівстві всього треба.

Зробили у школі збори, що будуть нас переселяти. Люди кричали, вмлівали, виносили їх на руках. Та не було ради. Повезли нас у товарняках.

Коли нам сказали про виселення, ніхто їхати не хотів. Тоді поїхала делегація від наших людей. Взяли трьох таких, котрі мали прорадянські погляди. Показали їм коровай, виноград... Потім люди їм пригадували до самої смерті: треба було їхати туди, звідки поляків виселяли, а не на солончаки. Наших людей розкидали по 4-х хуторах. А залізничників — у Коросно була залізнична станція — міністерство зв'язку перевело в Червоноград, щоб далі працювали залізничниками,

Приїхали начальники зі Сталінської області й почали розказувати, як у них жити добре. Зробили збори. Дві жінки свідомість втратили. Ми не вірили, що тут таке добро.

Дарія Голубець, 1938 р.н., Коросно

Розлучали родини. Дідусеві, бабусі і брату-сироті наказали їхати в першому турі, а нам — у наступному. Прощалися на станції, біля вагонів. Сльози заливали очі, дороги додому не бачили. Тато сказав простувати цвяхи зі згорілого під час війни будинку, щоб збивати скрині для майна. В останні дні до нас часто приходили здичавілі коти і пси, шукали поїсти.

Приїхали зі Сталінської області три представники: Коваленко з Козацького, старий Карпенко з Октября, Микита з Решитило-ва. Кажуть: їдьте, там тільки ключ дістанете. Рилиха в обморок впала на тих зборах.

Як вийшли люди з церкви, нас оточили. Зробили збори — будемо вивозити. Як то все почало кричати, а тоді плакати,

а тоді вмлівати. Ніхто не хотів сюди їхати. Вони казали: туди, де ми вас вивозимо, спокійне життя буде. Кажуть, що тут буде Польща, вас ніхто не залишить, а там на вас жде усе готове. Спочатку вивозили з одного кінця села, а тоді — з іншого.

Федір Ципеняк

У травні зробили у нас збори: люди, ви будете їхати, бо кордон знову переноситься. Люди в розпач впали: та куди їхати? Коли після війни був голод в Україні, то до нас втікали, просили їсти, розказували, як "добре" в степах жити. Наші люди не хотіли їхати, бо хто хоче лишати своє, та й боялися, що будуть з голоду пухнути.

Ми не хотіли їхати, баби так заводили. Але нікому не було вільно лишитися вдома. Пакували маєток, машини давали до поїзда.

Приїхав Кустов з Херсонщини, він тоді був заступником голови колгоспу. Зібрали нас, були там також з КДБ і з міліції, і місцеві начальники. Почав нам розказувати Кустов спокійним тоном, наче нічого не трапилося, що нас будуть переселяти, бо