Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

До останнього не могли змиритися, що це назавжди. Я собі думала: та невже я до хати своєї не вернуся? Хай тільки переселять, а ми назад вернемося! Потім люди якось узнавали, що тут комарі, води немає, спека.

Ще за польських часів декотрі люди почали цікавитися політикою, навіть комуністи у нас були. Та все ж більшість селян були аполітичними, жили своїми буденними клопотами. Але небажання їхати на схід — у цьому всі були солідарні. Начальники людям розповідали, як буде нам добре після переселення, а самі вдома не знали, як втішити своїх жінок і тещ. Люди казали: в хороше місце насильно не вивозять — у хорошому місці люди самі поселяються.

Я пам'ятаю, як робили збори, коли казали нам про переселення. Люди кричали, билися в істериці. На Святу Неділю (Трійцю) послали дівчину, щоб подивилася, як тут люди живуть. Вона приїхала і розказала, що тут і земля родюча, хліба багато і вода є.

Іван Миндяк, 1912 р.н., Мочари

В Мочарах збори були 5 чи 6 разів. Говорили нам про переселення. Кажуть, є така постанова, виселяємо ми вас на Україну. А люди не хотіли, казали: не поїдемо і все! Поїхала сюди дівчина, Федуня Мичківська. Розказувала, що тут все збудовано, на полях пшениця, кукурудза. А люди все одно їхати не хотіли. Тоді їм надоїло, що люди не хочуть. Наприкінці кажуть: піднімайте шум чи не піднімайте шум — все одно ми вас забираємо звідси.

Іван Миндяк

Михайло Ковальчик, 1928 р.н., Панищів

Казали нам начальники так: якщо ми полякам дозволимо залишитися, тоді всі українці на поляків перепишуться, щоб тільки не їхати з рідної землі. Тому,кажуть,їдьте усі, а далі видно буде.

Федір Мазур, 1932 р.н., Панищів

Уже жили ми у Панищеві третій рік, відколи хату подалі від кордону переставили, а тут приїхали уповноважені з колгоспу імені Леніна, з Миколаєва, парторг Христофор Юдін і завфермою Тихон Базиленко. Казали, що збудують нам хати, що будемо жити добре, що колгосп хороший. Люди не хотіли, та куди дінешся. Виселяють — і все. В Калинівку моя сім'я приїхала 22 жовтня. Ми їхали вже останніми, бо я був старшим групи «ястребків».

Марія Кіселик

Марія Кіселик, 1935 р.н., Поляна

Тато коня віз в Устріки.вже повантажив усе. А потім жаль йому стало, що ми мусимо їхати. Отак відразу — впав і вмер. Мій тато — Павло До-рош — був українцем. А мама — полька. Мамин брат, Юзик Ясляр, кликав маму у Польщу, бо він сам повернувся у Чорну. Але то не так просто було.

Ми деякі речі закопували, як нас переселяли. Бо все думали, що ще вернемося. Так воно і досі десь там закопане. Старі люди вже повмирали і ніхто ніколи вже його не знайде.

Багато вихідців з нашого села були в місцевій владі, головами колгоспів у інших селах. Але що б вони нам не казали, чого б не обіцяли, у людей дуже тліло в душі. Питали люди начальствами не можна якось відмінити те виселення.

В 51-му році пішли вже поголоски, що будуть вже і Росохатий переселяти. Люди казали: хто має право мене з моєї хати вигнати!? Не поїдемо! Моя земля, моя хата! Так кричали. А наші батьки вже звикли, бо вони вже таке не один раз пережили. Вони вже не кричали. Бо то все даремно. Погру-зять, виселять і ніхто не питатиме, чи ти хочеш. Робили з нами, що хотіли.

Марія Мураль

Марія Мураль, 1922 р.н., Рябе

Жив у нас в Рябому на квартирі один начальник. Він якось прохопився, що будуть нас переселяти.

Ми не вірили. Кажемо: та де, Колю, то ж повстання буде. А він нам: вас переселити — що дмухнути.

Рябе

Як сказали, що будуть виселяти, ми не плакали, а голосили. Нас вмовляли: та там такі люди, як і ви, будете там багатше жити, там земля краща, там уже все для вас готове. А як прийшов час, то нікого не питали, чи хочеш, чи ні. Загнали машини під двір, всі пожитки спакували і повезли на станцію. Курей не можна було взяти, а тільки худобу. Меблі ми забирали, а ось двері чи вікна з хати брати не дозволяли. Треба було все залишити в чистоті і порядку.

Приїхали уповноважені до церкви і сказали нам, що будуть виселяти. Люди бушували, кричали, що не поїдемо нікуди. А вони: де ви подінетеся, поїдете!

Коли збиралися виселяти, люди плакали. Зі Скородного було чути в Росохатий, так люди плакали. Особливо за молодими, які першими їхали, дуже завивали. Аж мороз йшов тілом.

Фаїна Різак, 1930 р.н, Смільник

Війна закінчилася, але життя мирним стало не відразу. Ще у Смільнику мого тата вбили. Наші люди багато всього в горах пережили,але самі нікуди не хотіли їхати...

Спочатку люди дуже кричали, коли сказали нам про виселення. Навіть вірити не хотіли. А потім вже прояснилося, що це серйозно. Ніхто не виступав, як нас везли на станцію. Люди були залякані. Тільки питають як прізвище, а людина вже боїться, щоб на Сибір не забрали. Бо тоді не розбиралися, чи ти винен чи не винен.

Анна Зиньчак

1918 р.н., Стебник

Ми побралися з чоловіком у 35-му. Я була з Бандро-ва, а він — з Поляни. Хати своєї у нас не було. З 35-го по 48-й жили ми по квартирах, у 15-ти ґаздів жили. Тоді чоловік тягав на плечах дерево з лісу і поставили ми у Стебнику хату. Три роки жили у своїй хаті, а потім нас виселили. Я вже мала шестеро дітей, як нас виселяли. То збожеволіти можна було: поставив хату, а тебе виганяють!

Роза Минзяк, 1924 р. н., Стебник

У 51 -му, як нас переселяли зі Стебника, було чути, як плачуть люди у Нановій, сусідньому селі. Спочатку забрали молодих на будову. Під жовтень забрали останніх. Нас перевезли спочатку у