Степовий пірат - Станіслав Лубєнський

З Царицина, міста, яке — вже як Сталінград — змінить хід історії, Махно через Саратов і Астрахань рухається до Москви. В столиці він затримується на три тижні. Завдяки бутирським контактам йому вдається зустрітися з Кропоткіним, який на звістку про початок революції повернувся на батьківщину після багаторічних поневірянь. Сивобородий анархіст приймає Махна сердечно, розпитує про ситуацію на Україні, доброзичливо дає поради і зазначає, що «боротьба не знає сентиментальностей».

Після розриву з Нестором про Настю Васецьку нічого не було чути впродовж довгих років. Історики не з’ясували, що сталося з дівчиною, чия роль у житті Махна виявилась епізодичною. Настя наче розчинилася у повітрі. В російсько-українському серіалі «Дев’ять життів Нестора Махна» дівчину вбивають товариші Нестора Івановича — бо відволікає увагу вождя від революційної справи. Але в Гуляйполі багато людей знало, що після повернення з Царицина Настя залишила родинне село і переїхала до розташованих неподалік Пологів. Там вона познайомилася з чоловіком, якому народила чотирьох дітей, і прожила щасливе й спокійне життя, про яке мріяла. Бабцею продавала соняшникове насіння пасажирам на станції Гуляйполе (селище Залізничне).

У 1973 році Віктор Яланський, онук Карпа Махна, відвідав Настю в її домі в Пологах. Вона прийняла його тепло, розповідала про своє життя з Нестором. Про те, що «його тягнуло до техніки», що «в Бога не вірив» і що це не він її покинув, а життя їх розлучило. Пам’яткою про цю зустріч є фотографія Насті з сестрами. Весна або, можливо, пізня осінь, сонячний день, довгі пополудневі тіні. Старенькі сидять на стільцях, гріючись на сонці. Схоже, вони були дуже красиві. Неподалік валяється триколісний дитячий велосипедик. Трохи позаду троє чоловіків, за ними біла стіна з вікном. Це не постановочне фото, всі дивляться в об’єктив, але не повертаються передом до фотографа. Стільці розставлені довкола Насті, сестри власне перервали розмову. В однієї з них на колінах розгорнута газета: може, обговорювали її зміст? Усі одягнуті звичайно, по-домашньому, жінки в хустках на головах. Один із стільців порожній, це, мабуть, місце фотографа, який просто підвівся, зробив кілька кроків і вирішив увічнити цю мить. Настя Васецька померла 1981 року.

Під час перебування у Москві Махнові вдається зустрітись із самим Леніним і головою уряду Яковом Свердловим. Невідомо, які обставини чи клопотання забезпечили аудієнцію в Кремлі, де вже встигли розташуватися більшовики. Чому саме Махнові, зайді з провінції, що стояв лише на порозі революційної кар’єри, вирішив присвятити свій цінний час Ленін? У спогадах Нестор Іванович напише, що Володимир Ілліч прийняв його «по-батьківськи». Правою рукою він стискав долоню Махна, а лівою делікатно торкнувся його плеча й всадив у крісло. Жест батьківський (а може, більшою мірою жест господаря) і водночас владний. Ініціатива на боці Леніна. Він панує над ситуацією і вказує Махнові його місце — тут і тепер, але, можливо, й на майбутнє? У Нестора Івановича, втім, ні тоді, ні пізніше не склалося враження, ніби рішуча люб’язність більшовицького вождя мала якесь глибше значення.

Ленін випитує про ситуацію на Україні (яку вперто називає «південною Росією»), про ставлення селян до революційних гасел. Він закидає анархістам фанатизм, утопізм і відсутність реалістичного бачення майбутнього. Помітивши однак невиразну міну Махна, він робить йому комплімент щодо його конкретності й ставить у приклад. Нестор Іванович, хоч і потішений лестощами, звертає проте увагу, що найкращі революційні загони на Україні воюють саме під командуванням анархістів. Свердлов радше тільки присутній при розмові, час від часу кидаючи лише «так» або «Володимир Ілліч має рацію». Це була перша й остання зустріч Леніна й Махна.

Нестор Іванович залишає Москву 12 червня 1918 року. На перон Курського вокзалу його проводжає друг і наставник з часів каторги Петро Аршинов. Махно від’їжджає без жалю, він їде в рідні краї, щоб воювати з німцями. В кишені у нього зроблені за порадою Леніна документи — тепер його звати Іван Шепель, він колишній фронтовий офіцер і вчитель з околиць Таганрога. У Курську, перед самим українським кордоном, він зустрічає Олексія Чубенка, приятеля з Гуляйполя і вже в недалекому майбутньому свого ад’ютанта. Один чіпляє собі на шинель погони штабс-капітана, другий вдає поручника. Проте у своїх ролях вони не надто переконливі. Їх мало не викривають, коли якийсь вищий офіцер влаштовує їм скандал з приводу того, що вони не віддають честь і виглядають не за статутом.

Поблизу розташованої за двадцять верст від Гуляйполя станції Гайчур штабс-капітан і поручник вистрибують з потяга і знімають мундири. Грати ролі офіцерів, що прогулюються степом, більше не має сенсу. Махно і Чубенко знаходять собі сховок у селі Воздвижівка, а про їхнє повернення відомо заледве кільком глибоко законспірованим анархістам. У сере-дині липня Нестор Іванович пробирається до Гуляйполя, де певний час переховується в хатах друзів. Ризик величезний, адже в селі його знають усі, досить заголосно вимовити одне слово, один раз необережно визирнути у вікно. Нестерпна ситуація: він наче і в Гуляйполі, а не може вийти на вулицю. Навіть до вбиральні мусить ходити крадькома.

Посеред ночі з 25 на 26 липня на горищі в Микити Лютого зустрічаються Нестор Махно, Олексій Чубенко, Сидір Лютий, Семен і Пантелей Каретнікови, Олексій Марченко й Захар Гусар. Присутні погоджуються, що настав час протидіяти чужинським військам, які хазяйнують в околиці, й гетьманській владі. Повинен бути створений добровольчий партизанський загін, що підтримуватиме місцевих селян і не допустить грабунку їхнього майна. Власне цієї паркої липневої ночі народжується рух, пізніше названий махновщиною. Учасники таємної зустрічі не уявляють, що їхній загін із восьми осіб перетвориться невдовзі на багатотисячну армію. Це не сниться навіть сповненому революційної екзальтації Махнові. Ніхто й гадки не має, що вже незабаром верховодити буде найбільш непоказний серед них.

Люди тут — довгожителі, але щоб почути з вуст свідка історію махновщини, я спізнився щонайменше на тридцять років. Кілька ровесниць Нестора Івановича дожили до епохи пізнього Брежнєва. Справжньою