Століття - Ален Бадью

космічних сил, — головна тема в літературній творчості Д. Г. Ловренса. Можна за бажання перечитати «Коханця леді Чатерлей», але ще краще, відзначаючи логіку злиття в метафізичних і міфологічних емблемах, звернутись до роману «Пернатий змій (Кетцалькоатль)».

Найбільш довершений приклад ролі алкоголю в доланні звичних меж «я», безперечно, поданий у «В підніжжі вулкану» Малколма Лаврі.

Що стосується слабоумства як «початкового» розширення Я, воно чудово відображене в персонажі Бенджі з «Галасу й шаленства» Фолкнера.

91

У червні 2008 року Наталі Меніґон було звільнено після понад 20 років ув’язнення. — Прим. пер.

92

Музична творчість Антона Веберна виблискує, наче діамант, у самому серці століття. В ньому вона є найприкметнішою концентрацією всього того, що мобілізувало віднімальний підхід реального [l’approche soustractive du réel]. Елементарна, хоч і нескінченно складна, в підвішеному стані, хоч і повна сюрпризів, майже нечутна на слух, хоч і дивовижно різноманітна у своїх звукових ефектах, вона пропонує для тиші настільки тонкі, наскільки й ледь вловимі оздоби. Безсумнівно, так вона показує: занадто віддаляючись від деструкції, ми неодмінно й віддаляємось від будь-якої політики, але на користь якогось містицизму без нащадків. Парадокс Веберна в тому, що, починаючи з 50-х, він виступав за обов’язковий зразок певної програми, програми серійної музики, яку, здавалось би, структури його творчості виправдовували, але відчутні наслідки його творів, щось на кшталт загадкової молитви, яка їх пожвавлювала, були геть від цієї програми далекі.

Під час звільнення Відня Веберна випадково вбив американський солдат. Трохи більше двох тисячоліть тому так само випадково під час захоплення Сиракуз римський солдат убив Архімеда, ще одного (математичного) генія без прямих послідовників.

93

Загалом. — Прим. пер.

94

Сонет Маларме «Le vierge, le vivace et le bel aujourd’hui» у перекладі Михайла Москаленка звучить так: «Незайманий, палкий, з пишнотою пір’їн». — Прим. пер.

95

Серед сучасних філософів найадекватніше осмислює тему любові в її зв’язку не так зі статтю, як з плоттю, безперечно, Жан-Люк Нансі. Втім, з особливою точністю й незворушністю, притаманною його стилю, він ставить чимало запитань стосовно нашого кінця століття. Пропонуємо, більше не гаючи часу, звернутись до його збірки «Скінченна думка» (Jean-Luc Nancy, Une pensée finie, Galilée, 1990).

96

Цілий зріз творчості Жака Дерида обертається не тільки навколо доленосного сенсу, якого він надає відмінності (з цього приводу добре відомий його вагомий внесок у 60-ті роки — читайте або перечитайте «Письмо та відмінність» [Jacques Derrida, L’Écriture et la différence, Seuil, 1967]), а й чимдалі, то настійливіше — так що навіть можна запідозрити деякі «релігійні» потенції в нинішньому лабіринті його думки — навколо теми не-зв’язку [dis-connexion] між відмінністю та інакшістю (Іншим), пункту, в якому найпершим бесідником є Левінас.

97

Це підсумок певного XVIII століття (разом із Наполеоном), що переживає сексуальний винахід Жінки, яким Ґете завершує свого «Фауста-ІІ»:

Яви минущого

Нам ніби сняться;

То — символи сущого,

Де сни здійсняться,

Де все урочеє

Діє й живе;

Вічно жіночеє

Нас туди зве.

— Переклав з німецької Микола Лукаш.

98

Переклав з французької Михайло Москаленко. — Прим. пер.

99

Переклав з французької Михайло Москаленко. — Прим. пер.

100

Згадаємо у цій лінії думки (яка у Рансьєра дублює і робить більш нюансованою археологічно-робітничу лінію, але таки лишається вкоріненою в ХІХ століття) насамперед публікацію матеріалів дуже важливого семінару під його головуванням, що мав таку ж назву, що й збірка, яка вийшла потім: «Політика поетів» (La Politiąue des poètes, Albin Michel, 1992). Згадаємо також невеличку книжку, цього разу присвячену прозі: «Мовчазне слово» (Jacques Ranciere, La Parole muette, Hachette, 1998).

101

Вірш «Очі Ельзи» (1942). — Прим. пер.

102

Жан Борей, який дуже рано покинув цей світ, майстерно  досліджував на стику суспільних ефектів та літературних творів великі архетипи так званого мистецького дискурсу. «Художник-цар» (Jean Borreil, L’artisteroi: essais sur les représentations, Aubier, 1990) — назва книги, що об’єднує його ідеї.

103

Дослідження всього того, чому століття завдячує театрові, та незліченних, часто ледь вловних зв’язків, що поєднують це мистецтво з різноманітними інтелектуальними утвореннями століття, зразковим чином здійснює у книгах і статтях Франсуа Реньо. Отже, почніть з його «Глядача» (Franęois Regnault, Le Spectateur, Beba/Nanterre Amandier/ Théâtre national de Chaillot, 1986). Тож, щоб пересвідчитися, що аксіоми Реньо дозволяють по-новому осмислити історію театру, читайте «Нечувану доктрину: десять лекцій про французький класичний театр» (François Regnault, La Doctrine inouїe: dix leçons sur le théâtre classique français, Hatier, 1996).

104

У книзі «Дельоз. Шум буття» (Alain Badiou, Deleuze. La clameur de l’Étre, Paris, éd. Hachette, 1997) Бадью послідовно доводить центральність теми «однозначності буття» для всього філософського проекту Дельоза. — Прим. пер.