Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум
Інакше про людоїдство згадують ті, хто насправді на власні очі бачив випадки канібалізму. І спогади, і документи того часу підтверджують, що канібалізм викливав шок та жах, і такі історії закінчувалися втручанням міліції або сільської ради.
Лариса Венжик із Київської області згадувала, що спочатку ходили лише чутки про те, що «кудись зникають діти, що “очманілі” батьки їдять своїх дітей. Виявилось, що це не чутки, а страшна правда». На її вулиці зникли дві дівчинки, з якими вона товаришувала. Їх шестирічний брат Міша втік із дому. Він блукав по селу, просив милостиню і крав. Коли його запитали, чому він пішов з дому, він сказав, що боїться: «Батько хоче мене зарізати...». Міліція обшукала будинок, знайшла докази та заарештувала батьків. Їхній син «Міша залишився напризволяще».[967]
Поліція також заарештувала чоловіка в селі Марії Давиденко в Сумській області. Після смерті дружини він збожеволів від голоду і спочатку з’їв свою дочку, а потім і сина. Сусід помітив, що батько менше опухлий від голоду, ніж інші, й запитав його про це. Чоловік відповів: «Я дітей своїх поїв... І тебе, єслі будеш багато балакать, з’їм». Сусід з криком вибіг з його хати, а чоловіка забрала міліція, пізніше його засудили на вісім років ув’язнення.[968]
У селі Заливанщині Вінницької області переповідали історію жінки, яка вбила власну дитину. Вона сама розповіла про це: «Я беру дитину на цеберчик, а воно питає: “Що ти будеш, мамо, робити?” — “Нічого, нічого”». Але її сусід, через вікно побачив, що жінка щось смажила. Її засудили до трьох років позбавлення волі, але врешті-решт вона повернулася додому і вийшла заміж за чоловіка з іншого села. Коли ця жінка «призналася чоловікові, він не захотів її знати».[969] Це тавро залишилося з нею на роки.
Микола Москаленко також згадував про той жах, який пережила його родина, дізнавшись про зникнення сусідських дітей. Про це він розповів своїй матері, і вона привела чоловіка з сільської ради, щоб разом розпитати сусідку: «Зайшовши до хати, ми запитали де її діти. Вона сказала, що померли і поховала їх на полі. Він пішов на поле, але нічого не знайшов. Почавши пошук, знайшли дома дітей. Вони були порубані і складені в бочку. У неї запитали, чому вона це зробила, а вона відповіла, що діти все рівно не виживуть, а так хоч вона залишиться».[970]
Такі розповіді швидко набирали розголосу й посилювали відчуття небезпеки. Навіть у містах люди переповідали історії про дітей, на яких полювали, як на їжу. Італійський консул Серджо Ґраденіґо повідомив, що в Харкові всі батьки постійно особисто водили своїх дітей до школи та всюди їх супроводжували, побоюючись, що голодні люди будуть на них полювати: «На дітей функціонерів партії та ГПУ полюють особливо, бо вони краще вдягнені... Майже завжди йдеться про крадіжки, до яких, подейкують, треба додати також дедалі жвавішу торгівлю людським м’ясом».[971]
Українська влада добре знала про численні випадки людоїдства: повідомлення міліції були досить докладними. Очільник ДПУ УСРР Балицький доклав особливих зусиль проти поширення цієї інформації. Він застеріг своїх підлеглих, щоб вони не надсилали занадто багато даних про голод у письмовій формі: «Надавати інформацію про проблеми з харчуванням виключно першим секретарям обласних комітетів партії і лише в усній формі... Для запобігання можливості поширення чуток серед чиновників у разі циркулювання між ними повідомлень у письмовому вигляді...».[972]
А проте, ДПУ, міліція та інші місцеві чиновники вели записи. Один зі звітів міліції з Київської області, датований квітнем 1933 року, починався дуже красномовно: «Небувалий випадок людоїдства маємо по району ім. Петровського на Київщині»:
Куркулька 50 років, розкуркулена [з] с. Зеленки Богуславського району, що переховувалася в 1932 р. на Кубані, повернулася на батьківщину разом з дочкою (дорослою). На шляху з Городищенської станції до Корсуня заманила і зарізала перехожого 12-річного хлопчика. Нутрощі та інші частини тіла склала в мішок. У с. Городище гр. Шерстюк, мешканець цього містечка, пустив жінок переночувати. В обманний спосіб видаючи м’ясо хлопчика за м’ясо теляти, стара дала зварити та посмажити печінку і серце родині гр. Шерстюка, нагодувала його сім’ю, і самі їли. Вночі гр. Шерстюк, маючи намір скористатися частиною м’яса, яке було в мішку старої, виявив порублене тіло хлопчика. Злочинці заарештовані.[973]
Окрім психологічного шоку, багато доповідей також містять занепокоєння посадовців, що поширення інформації про подібні випадки може вплинути на політичну ситуацію. Земельне управління в Дніпропетровській області отримало донесення про те, як колгоспник Іван Дудник вбив свого сина ударом сокири в чоло. «Сім’я велика, важко жити, ось я і вбив», — заявив чоловік. При цьому в політвідділі МТС підкреслили, що колгоспники під час бригадних зборів прийняли рішення клопотатися про показовий суд у цьому колгоспі та про «застосування до Дудника вищої міри покарання».[974] Також зазначено, що в зв’язку з цими подіями колгоспники взяли на себе зобов’язання пришвидшити темпи посівної.
Схожі події сталися в селі Новоолександрівці Новоукраїнського району Кіровоградської області, де п’ятнадцятирічний хлопець вбив чотирирічну сестру, щоб її з’їсти. Голова районної контрольної комісії робітничо-селянської інспекції повідомив, що інцидент не викликав «жодних нездорових розмов у найближчих колгоспах». А після того, як чиновник «поширив чутку, що вбивця був лікарями визнаним психічно хворим», всі почали вважати хлопця «ненормальним» і лише боялися, що він може повернутися назад.[975] В одному повідомленні ДПУ в Дніпропетровській області зазначено, що чоловіка «соціально небезпечної» жінки, яка вбила дочку і вже спожила частину її м’яса, засудили за спротив хлібозаготівлям,
