Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Втім, ніхто не відчував докорів сумління, крадучи суспільну власність. Один чоловік писав про крадіжки під час голоду: «Тоді ми не вважали, що це великий гріх, і ми не усвідомлювали, що вкравши їжу, ми могли когось позбавити життя».[909] Іван Бринза та його друг дитинства Володя стояли біля зерносховища і сподівалися підібрати зернини, що падали на землю під час вантаження мішків:

Мішки розриваються, але пильні енкаведисти оточують те місце з вигуками: «Не смій чіпати соціалістичну власність!» Те зерно збирають у цілі мішки, але в пилюці завжди лишалося десяток чи два зернин. Голодні діти накидаються на ту пилюку, намагаючись нагребти якомога більше тієї пилюки, одначе в тій «баталії» тих діток били й придушували. Безсилі, вони вже не вставали.[910]

Іноді крадіжки відбувались у значно більших масштабах. У січні 1933 року в Україні було проведено інспекцію хлібозаводів та пекарень, яка встановила, що працівники в усій республіці масово крали хліб і борошно для особистого споживання або для продажу на чорному ринку. Як наслідок, практично весь хліб, який можна було продати в офіційних магазинах, був «поганої якості», він містив надто великі об’єми повітря та води, а також наповнювачів — тирси, іншого зерна — замість пшениці. У деяких випадках фабрики контролювалися «злочинними організаціями», що вимінювали хліб на інші продукти. Бухгалтерські книги також масово «підробляли», щоб приховати ці операції.[911]

Таке перетворення чесних людей на злодіїв було тільки початком. Тижні за тижнями голод буквально робив людей божевільними, пробуджував ірраціональний гнів та ще більшу агресію. «Голод був жахливим, але це ще не все. Люди стали настільки злими та дикими, що було страшно вийти на вулицю», — згадував один із свідків. Інший очевидець згадав, що син його сусіда дражнив інших дітей хлібом з варенням, яке заготувала його родина. Діти почали жбурляти в нього камінням і забили його до смерті. За цим виникла бійка за цей хліб, в якій загинула ще одна дитина.[912] Дорослі не були краще підготовлені, щоб впоратись із гнівом, викликаним голодом: один чоловік згадував, що сусіда настільки дратували плачем власні голодні діти, що він задушив своє немовля в колисці та убив двох інших дітей, вдаривши їх головою об стіну. Тільки одному із його синів вдалося втекти.[913]

Схожу історію зафіксувала ДПУ у Вінницькій області, де один колгоспник, котрий не міг навіть припустити, що його діти помруть від голоду, «натопив піч і закрив комин», щоб вбити їх: «Діти від угару почали мучитися і кликати на поміч, але він задушив їх своїми власними руками, після чого пішов до сільради і розповів про скоєний злочин». Чоловік сказав, що вбив дітей «через відсутність будь-яких продуктів харчування». Під час обшуку в його будинку дійсно не знайшли ніякої їжі.[914]

Став поширеним самосуд. Озброєні охоронці на місці стріляли в збирачів зерна. Така ж доля чекала кожного, хто намагався вкрасти будь-що зі складів. Коли голод посилився, прості люди також почали мститися тим, хто крав. Олексій Литвинський згадував, як голова колгоспу схопив хлопчика, який вкрав шматочок хліба під час годування колгоспників, і, тримаючи за дві ноги, «із розмаху вдарив голівкою об дерево. Та дитина померла». За це вбивство чоловік ніколи не зазнав жодного покарання.[915] Ганна Цівка розповіла, як жінка за хлібину втопила свою небогу.[916] Старшого брата Миколи Баші спіймав сусід, коли хлопець шукав гнилу картоплю на його кухні, та кинув у льох, у якому було по пояс води.[917] Тітку ще одного свідка закололи вилами за крадіжку зеленої цибулі з сусіднього городу.[918]

Інколи самосуд вчиняли цілими групами. У колгоспі «Нова спілка» в П’ятихатському районі Дніпропетровської області натовп, спільно з головою колгоспу, ветеринаром, рільником і рахівником, забили колгоспника до смерті за вкрадений глечик молока й кілька коржиків.[919] Коли косарі з сусіднього села вкрали вівцю з колгоспу в селі Рашкова Слобода Ріпкинського району Чернігівської області, голова колгоспу з Рашкової Слободи влаштував за ними погоню й розстріляв у полі чотирьох чоловік. Микола Опана-сенко, тоді ще дитина, бачив кров розстріляних на стоптаному молодому житі. Пізніше він зауважив: «Але постає гірке питання: хто вселив у душі мужиків лютість звірів, щоб отак нещадно розправлятись з людьми?»[920]

Під час самосудів жертв, бувало, катували. У Вінницькій області натовп утримував у хліві жінку (котру підозрювали в крадіжці) протягом двох днів без їжі та води, перш ніж поховати її живцем. В іншому районі Вінницької області дванадцятирічну дівчину Марію Сокурко вбили за крадіжку цибулі. У Київській області голова сільради «заарештував» двох дівчат-підлітків, звинувачених у крадіжці. Він обпікав їхні руки сірниками, колов голками і так люто бив, що одна із них померла, а іншу госпіталізували.[921] Така поведінка була настільки звичним явищем, що в червні 1933 року український уряд наказав прокурорам запобігати «самосудам» через відкриті суди над злочинцями. У червні та липні в Україні відбулися десятки невеликих «показових судових засідань», однак про самосуди по всій Україні повідомлятимуть і в 1934 році, і навіть у 1935.[922]

«Тваринна жорстокість» інколи призводила до страшних наслідків. Голод стрімко спричинив різного роду божевілля — галюцинації, психози, депресію. Жінка, шестеро дітей якої загинули всього за три дні в травні 1933 року, збожеволіла, розплела коси, ходила по селу і казала всім, що «червона мітла» забрала її сім’ю.[923] Одна зі свідків голоду згадала жахливу історію односельчанки Варвари, яка залишилася сама з двома дітьми. На початку 1933 року Варвара виміняла в місті увесь одяг, який у неї залишився, на хліб. Опухла, вона ледве дійшла додому — їй додавала сили «велика гарна хлібина», якою вона сподівалася нагодувати дітей. Однак, коли Варвара вже вдома розрізала хліб, то почала несамовито кричати: всередині хлібини був запечений мішок — а це означало, що знову нема чого їсти. Варвара почала реготати, вхопила ножа і встромила його в сина; а її дочка змогла втекти.[924]

З часом усі ці емоції вгамувалися — їх замінила цілковита байдужість. Рано чи пізно, голод перетворив усіх на апатичних, млявих, нездатних рухатись або думати людей. Вони сиділи або лежали на призьбі, біля дороги, на лавах у своїх хатах — і не ворушилися. Микола