Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
Найбільше чистий тип родових відносин держав ся, як то вже підносили-сьмо, в Чернигівщинї. Хоч тут була виключена молодша лїнїя Сьвятославичів, а були проби зробити теж і з старшою лїнїєю, та й поодиноких конфлїктів не бракувало 24), але в усякім разї в XII в. виробила ся тут система ”лЂствичного восхожденія”, що й переводила ся досить ще докладно: брати в міру свого старшинства переходили з стола на стіл, а за ними в тім же порядку переходили на другорядних столах їх сини.
В Київщинї громада стояла за спадщиною в простій лїнїї, але князї з родини Мстислава Мономаховича в своїй лїнїї тримали ся до певної міри родового порядку, хоч і виключали з початку (на підставі Мономахового тестаменту) суздальських стриїв. І так по Ізяславу наступає його брат Ростислав; третій — Володимир дістав теж стіл, хоч і не зараз. В другім поколїню йшли Ізяславичі (по Мстиславу, з перервою, Ярослав), потім Ростиславичі (Роман і Рюрик). Отже було й тут „лЂствичноє восхожденіє”, хоч і з великими замішаннями й збочіннями.
На Волини й у Галичинї, скільки можемо зміркувати, переважала спадщина в простій лїнїї, хоч в серединї деяких родин (можемо се напевно сказати про родину Ярослава луцького) бачимо переходи братів з стола на стіл.
Переяславщина служила експозитурою чужоземських династий, і тут нїякого порядку не можна шукати.
Що до Турово-пинської землї, то тут при кінцї XII в. ми бачимо родовий порядок; але сим коротким моментом наші відомости й кінчать ся.
Старшинство „у всїй Руській землї” в XI-XII вв. давав київський стіл, незалежно від того, чи київський князь був дїйсно старшим в родї чи нї. Тільки в 70-х рр. XII в. (кілька років) Андрій, а в 80-х і аж до смерти своєї Всеволод уважали ся старійшинами, хоч сидїли не в Київі, а в Суздальщинї. З смертию Всеволода і аж до 1230-х рр., коли на Українї першу ролю здобув Данило, — Київ, хоч і ослаблений, бодай для українського Поднїпровя був знову найстаршим столом. Розумієть ся, надати сьому старійшинству більш або меньш реальне значіннє — се залежало від особистих здібностей і сил князя: чи мав він загальне признаннє, чи міг чимсь заімпонувати иньшим князям.
В такім лише разї міг він користати з тих прероґатив, які йому надавало становище старійшини.
Такий старійшина мав уважати ся „в отца мЂсто” всїми князями, і на сїй підставі він мав право жадати від них не тільки поважання, але й послушности. Розумієть ся, степень сього поважання й послушности залежали від того, якими реальнїйшими арґументами міг сей старійшина підперти своє моральне право. При тім, як вище було зазначено, відносини меньших князїв до старійшини мали опирати ся на моральних почутях, „любови”, не на якімсь служебнім обовязку, без ображення братських відносин. В своїй науцї дїтям Ярослав, поручаючи синам слухати ся старшого брата як батька, заразом поручає їм всїм взагалї (значить і старшому в відносинах до меньших) „послушати брату брата” — себто бути взагалї вирозумілими й згідними в своїх відносинах. Але коли в руках якогось мало здібного й мало авторитетного князя се моральне право на поважаннє й послушність сходило нї на що, то в руках сильного й авторитетного князя воно переходило на зовсїм реальну власть, супроти котрої становище молодших князїв дуже наближало ся до становища „підручних”. Мономах нпр. обовязує молодших князїв „во всемъ послушати” його, „приходити когда тя позову”, й за занедбаннє або спротивленнє він карає непослушних відбираючи волости. Подібні жадання ставляв і туж екзекутиву переводив над непослушними князями й його син Мстислав. При тім сї жадання вони ставляли не тільки до членів Ярославового рода, але й до полоцьких князїв, що становили цїлком відокремлену династию і в усякі „братські” справи і акції Ярославичів не входили — нове потвердженнє того, що старійшинство тих київських князїв операло ся не на родових правах (тим більше, що і в родинї Ярослава вони зовсїм не були старійшими), а на полїтичній традиції найстаршого стола — Київа.
Старійшинї належало першинство в інїціативі до спільної акції князїв. Звичайним предметом її бувала спільна війна або оборона від Половцїв, як найбільш реальна потреба всїх українських земель. Він покликував тодї иньших князїв до участи, і ті мусїли хиба вказати якісь важні причини, чому не могли взяти участи в походї: проста відмова була-б незвичайною. Як імперативним уважав ся такий заклик від загально признаного старійшини, можемо зрозуміти з сього коротенького оповідання лїтописи (під 1168 р.): „посла Ростиславъ къ братьи своєй и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ вcими полкы своими (для оборони торговельних ватаг від Половцїв), и приде Мстиславъ из Володимеря, Ярославъ братъ єго из Лучьська, Ярополкъ из Бужьска. Володимиръ Андреєвичь, Володимиръ Мьстиславичь, ГлЂбъ Гюргевичь, Рюрикъ, Давыдъ, Мьстиславъ, ГлЂбъ городеньскый, Иванъ Ярославичь сынъ, и галичьская помочь” 25). В походї Мстислава на Половцїв 1167р. (під 1170 р. в лїтописи) бере участь і Ярополк Ізяславич, хоч він „дуже хорував в дорозї, але не хотїв відстати від своєї братиї'' — і таки вмер в походї 26).
Старійшина мав орікати про провини князїв і їx карати. Так Мономах покарав Глїба минського за непослушність, відібравши волость; так Мстислав арештував полоцьких князїв, що не йшли йому в поміч на Половцїв. Що се не була проста самоволя сильного, а була в тім дїйсно певна признана норма, показує пізнїйший епізод: коли Давид Ростиславич не поспів на час брату Рюрику в поміч на Половцїв, Сьвятослав чернигівський виступив з обвинуваченнями на Давида, жадаючи відібрання від нього волости, і при тім покликував ся на якусь норму: „порядок (властиво — умова) у нас такий: коли завинить князь, то волостию (має бути караний), а чоловік (боярин) головою, ну а Давид виноват” 27). Сьвятослав тут виступив правдоподібно в ролї старійшини, бо на неї претендував, і дїйсно був старійшим між Ярославичами 28), але нам інтересна тут норма, на яку він покликуєть ся: хоч би то була якась і новійша умова, вона, очевидно, операла ся на якімсь давнїйшім звичаю. На її підставі можна було судити князя і відібрати у нього волость за провину, а боярина (очевидно — хоч би і в чужій волости)
