Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
Одним словом, родове старшинство, як кожде моральне право, саме собою, не підперте більш реальними прероґативами, було марницею, а властиве старшинство, становище „отця” і „старійшого” давала позиция на старійшім столї. Тим пояснюєть ся, що нпр. сказаніє про Калкську битву, перечисляючи „старЂйшины в Руской земли”, називає насамперед Мстислава київського, далї Мстислава чернигівського і Мстислава галицького, хоч чернигівський Мстислав був стриєм тим двом иньшим, отже з родового погляду рівнею їм зовсїм не був.
Уже наведені тут факти показують, що на патріархальну термінольоґію наших лїтописей не можна спускати ся без застережень. Тому т. зв. родова теорія князївських відносин, хоч має в собі богато справедливого, вимагає чимало поправок і доповнень.
Ся теорія представляє, що родове старшинство лежало в основі княжих відносин: за старшим братом на стіл ішов другий, далї третїй, а по найменьшім братї наступав найстарший братанич — найстарший син старшого брата. По смерти кождого київського князя переміняв місце не тільки його безпосереднїй спадкоємець, але й цїла родина пересувала ся — кождий переходив на одну ступінь вище, з низшого стола на безпосередно вищий, наближаючи ся до найстаршого — київського стола. Супроти збочінь від сього порядка в дїйсних княжих відносинах поправкою до сеї теорії мала служити теорія ізгойства: дїти князя, що вмерав передчасно, тратили права на ті вищі ступнї князївської єрархиї, яких не займав їх батько, — отже взагалї упускали місце в тім княжім колесї, і се мало бути причиною, чому деякі княжі лїнїї тратили своє старшинство, занепадали 13).
Таке колесо, чи „лЂствичноє восхожденіє”, як описано вище, могло б істнувати в дїйсности тільки там, де б була вповнї вироблена й переведена на практицї ідея родового старшинства, і де б сї родові права реалїзували ся свобідно. На Руси воно мало місце тільки виїмково: лише в Чернигівській землї, де члени родини енерґічно боронили своїх родових прав і з певними виїмками й замішаннями, але все ж таки обертали се колесо, бачили ми до певної міри сей порядок 14); під впливом тутешнїх порядків і утворила ся згадана теорія, та й свій термін „лЂствичного восхожденія” взяла вона звідси. Але се, кажу, було виїмкове явище, а по иньших землях відносини родового старшинства, хоч безперечно мали своє значіннє й брали ся в рахунок, невтралїзували ся иньшими впливами й фактами й нїколи не кермували так абсолютно переходом і спадщиною столів, як представляєть ся в сїй теорії. А вже на скрізь хибна була проба — зробити з ізгойства якийсь правний інститут, коли воно було тільки надужитєм своїх сил і переваги зі сторони сильнїйших князїв.
Слабі сторони родової теорії, властиво — її задалеко посунена абсолютність, були занадто ясні й викликали ряд нових теорій 15). Як то часто буває, сї теорії задалеко йшли в своїй полєміцї супроти родової, викидаючи зовсїм принціп родового старшинства з княжих відносин, але мали ту позитивну сторону, що поставили ряд поправок, одна по другій вказавши на ті чинники, що невтралїзували принціп родового старшинства в відносинах князїв; такими чинниками треба признати особливо отчинність у спадщинї, впливи землї-громади, умови князїв між собою і з громадою.
Що ідея родового старшинства займала перше місце між тими чинниками, які нормували відносини князїв між собою, не підлягає сумнїву. Як найбільш примітивна і проста ідея, вона сама собою найлекше могла лягти в основу княжих відносин, що не мали нїяких иньших вироблених норм, а навіть і прецедентів, бо подїл Руської держави між членами рода й унормованнє відносин між князями-свояками, що уложили ся в потомстві Володимира Сьв., були справами зовсїм новими. Але окрім того ідея родових, патріархальних відносин між князями сьвідомо акцентувала ся й самими князями й руською суспільністю, коли зарисувала ся перспектива розкладу Руської держави в XI в., і нї в чім иньшім анї князї анї суспільність не могли знайти якогось способу, якоїсь ідеї, що могла-б задержати в цїлости чи бодай в якійсь одности сю державну систему.
Ми бачили, як у Ярославовім тестаментї висуваєть ся мотив, що князї — рідні брати, тому між ними повинні бути братські відносини любови й „послушания”. В повістях про Бориса і Глїба виставляєть ся перед князями ідеал братської любови й покірности молодших братів старшому. Ідея братської згоди й лагідности акцентуєть ся з особливим натиском у звістнім слові на перенесеннє мощей Бориса і Глїба. Мотив братства князїв підносить ся скрізь, де йно заходить справа про спільні інтереси або заносило ся на роздїл між князями: нпр. в сказанию Василя про волинську війну, в оповіданнях про походи на Половцїв на початку XII в. і в другій половинї того-ж столїтя.
Сею ідеєю братства князїв, одности рода, приодягнено ідею неподїльности земель Руської держави, як спільного майна княжого роду, котрого сей рід мусить у власних інтересах пильнувати. „Се чужі забрали вашу отчину, варто-б вам її постарати ся вернути”, казав митрополит київським князям, коли Угри зайняли були Галичину за Володимира Ярославича 16). Нею-ж мотивовано, чи теж приодягано спільні акції князїв. Так братський характер надаєть ся вмішанню князїв у справу ослїплення Василька і суду над Давидом 1100 р., дарма що сама справа зовсїм не мала братського характеру. Так же мотивує Мономах у 1096 р. потребу полагодження справи ізгоїв: „добра хочю братья и РусьскЂй земли”. Характер братської акції, як сказано, надаєть ся Мономаховим походам на Половцїв і пізнїйшим — Ростислава і Мстислава. Подібно як Мономах потребу полагодженя відносин між князями мотивував своєю любовию до братиї, так пізнїйший лїтописець, боронячи льояльности Мстислава Ізяславича в князївських відносинах, каже, що він „истиньною любовью обуєм ся с братьєю хожаше” 17). Таким чином до братства, родової спільности, як до чогось реальнїйшого, апельовано
