Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Ця підозра цілком підтверджується й наступним спалахом десятирічної борні за владу над Литвою, в якій Яґєлони остаточно перемагають, приєднуючи ще тісніше Литву до Польщі.

3. Здобутки литовського панування

Щоб їх належно оцінити, потрібно дещо задуматись над характером литовської влади, яка з Альґірдасом прийшла до України. Це була чи не абсолютна влада великих князів, кунігасів Литви, яким підкорялись правителі окремих князівств, часто пов’язані сімейними узами. Ці останні, однак, не були й віддалено подібні до тих, що зв’язували між собою князів Києва, де за шмат влади брат був здатний покласти трупом брата. Як можна тільки здогадуватись, для литовських родів будь-які родові чвари вважалися плямою на честі всього роду, та вбивство Йоґайлом рідного дядька Кестутіса стало вагомим свідоцтвом приходу європейської цивілізації до дикої поганської Литви.

Отже, схоже, що за абсолютної влади кунігасів, – втручання їх до справ місцевих було мінімальним. Ну, так само, як за часів Аттіли: в іншому «кожен володіє тим, що має, та ніхто до його справ не втручається». Продовження такого статусу було великим завоюванням на тлі тодішньої феодальної Європи. Підкреслюється це й тим, що більш-менш великі міста мали своє міське самоврядування та старі суди ґотського типу, де все вирішувала лава присяглих. Таке право звичайно називають Маґдебурзьким, але… Чи не існувало воно на сході незалежно від отого Маґдебурґу?

Не спостерігаємо ми ніде утисків на церковному або національному ґрунті. Литва була здавна поганською, але терпіла православну церкву, порізнюючи від католицької за її відносно мирний характер. Адже ця остання, віддамо їй належне, на відміну від католицької, – не ходила походами на невірних, повертаючи їх силою до християнства. Отже, й не дивно, що литовські князі часом і добровільно приймали православну віру. Не було жодних утисків щодо мови та культури. Литвини нікого не литвинізували, навпаки, мова південної половини країни, України та Білої Русі – була в державі офіційною, та нею розмовляли й литовські кунігаси.

Нам сьогодні в усе це важко повірити, але так дійсно було. В литовській державі існували всі свободи старих каганатів, та в цьому вона була чистим анахронізмом.

Бо, можемо знову навести яскравий приклад з історії мало відомого історикам Булгарського каганату на Волзі – Великого Булгару. Про нього ми маємо дуже уривчасті відомості, частково (та – найбільш до віри) зі скандинавських саг, частково з новгородських літописів, частково від арабів. Але, для того прикладу, який ми представимо, жодної історії непотрібно, бо ми звернемо увагу лише на те, що є добре відомим та перевіреним.

А таким є, в першу чергу, мовне питання. Бо, мова є основою культури, на якій твориться як усна так і писемна культура народу, нації. Тому й неможливо, скажімо, розвивати українську культуру – російською мовою, як це прагнуть дотеперішні керівники незалежної України; буде саме те, до чого вони прагнуть – недолуга російська культура, яка буде щосили тягнути Україну назад до Росії, що власне, їм і потрібно. Отже, звернемося за прикладом до історії Булгарського каганату.

Вона починається для нас із часів Аттіли, коли до каганату (так кажуть) було приєднане все Поволжя, разом із його палітрою народів. Це завоювання не було міцним, та з 490 починає існувати історично відомий незалежний Булгарський каганат, або Великий Булгар. Він проіснував незалежно до 1238, коли був включений до складу більшого, Монгольського каганату, як його західний улус – Алтин Орду. За свої 748 років незалежного існування він виробив єдину мову міжнаціонального спілкування, ітіль-тюркі, яка стала офіційною мовою Алтин Орду. Добре, а куди ж поділися мови окремих народів? – чи вони, бува, витиснилися ітіль-тюркі, забулися? Але ж, – ні. По знищенні Казанского ханства Іваном IV все Поволжя анексується Росією, та що ж ми спостерігаємо? А спостерігаємо те, що іще в минулому XIX ст. всі народи Поволжя: мордвини, марі, чуваши, башкири тощо, – зберігали свої національні мови та культури!

От що то є каганати, – єдина можлива форма реалізації багатонаціональної держави.

В іншій площині – створенні національної еліти, литовська держава теж прислужилася українському народові, створивши цілий прошарок національно-керівницької еліти, навряд чи мислимої у Київській Русі з її авторитарною князівською владою, котра вже не мала звички литовських кунігасів – займатися загально-державними справами та ні до чого іншого не втручались.

Саме ця верхівка й очолила згодом загально-національний спротив польській експансії.

Хоч, зауважимо й це, серед них знайшлося набагато більше готових спольщитися, ніж серед простого народу, менш освіченого, а тому й менш податного на чужі культурні впливи. А тому – й набагато більш консервативного.

Все це так і вважається істориками, але є тут і свої підводні камені, які не можна не показати. Відомий український історик з цього приводу пише наступне, даючи коротку характеристику політичним досягненням литовського періоду української історії.

Все те разом давало українському громадянству – його вищим шарам – почування, що воно живе у своїй державі, своїм національно-державним життям. Таке переконання створювало в тодішніх діячів самовпевненність і відвагу в їх виступах. Почуваючи себе певними громадянами держави, вони завзято ставали до оборони своїх прав, не дозволяли їх порушувати, – йшли навіть на відкриті повстання, як це було з їх участю у виступах Свідріґайла або Глинського. Українське громадянство у Великому князівстві було живучим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи. Розвитку політичної ідеології козаччини не можна зрозуміти без традицій державності, яку Наддніпрянщина прожила у зв’язках з Великим князівством. Навіть ще у XVIII ст. автор «Історії русів» добре розумів ці традиції. В цьому полягає позитивне значення Великого князівства Литовського в історії українського народу.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 120)

Добре, якби воно так, але… автор посилається на участь українського панства «у виступах Свідріґайла або Глинського». От і подивимось дещо ближче на цю «участь».

Раптова смерть кунігаса Вітавтаса 1430 породила в державі громадянську війну, хоч і короткочасну. Свідріґайло (1355–1452), син великого Альґірдаса, – повстає на захист литовських інтересів проти Йоґайла. Бо цей хотів узяти Литву під своє безпосереднє правління, остаточно знищивши рештки литовської самостійності.

Здавна проживаючи в Україні (він був князем Волині) Свідріґайло приєднав до себе й українське панство та збройно виступив на брата.