Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Як це він там з цього приводу висловився, наш учений колега? – «перший промінь вільності, що продерся у литовські пущі»? Так, оце ж і є той, справжній дикун. Бо ліпше мати пущі навкруги себе, та не у власній голові. Але не так воно відразу все й робилося, бо був іще спротив народу, який розтягнув цю вакханалію безглуздого нищення того, що становило силу держави, на сотні років.
Бо, якби все відбулося так, відразу, як бажав би автор, то й пані Польща була би поділена між сусідами – набагато, набагато раніше, знову ж – на добру сотню років, принаймні.
Цікаво ознайомитися з тим, що думала з даного приводу наша Олександра Єфименко, яка – чи не єдиною з усіх істориків помітила гострим оком цей підступний вузол на ґрафі історії, – Кревську унію. Вона писала:
Не тільки фахівець-історик, а й кожна мисляча людина мимоволі зупиниться перед цим 1386 р. Із його зловісними наслідками для трьох сусідніх народів та задумається над значенням того, що прийнято презирливо називати «Історичною випадковістю». Безумовно, та обставина, що син Ольгерда, Яґєлло, одружився з Ядвиґою, спадкоємицею польської корони Пястів, не можна назвати інакше, як одною з тих випадковостей, якими повниться життя. А між тим іще й сучасні покоління передадуть наступним задачу розплутати ті вузли, які зав’язала ця випадковість.
(А. Я. Ефименко, История украинского народа, Київ, 1990 (вперше, Санкт-Пб, 1906), с. 95)
Так, дійсно, прикрою для трьох народів стала ота «історична випадковість»…
Вітавтас стає великим кунігасом Литви з 1392 та шкоди від союзу з Польщею негайно дають знати про себе. В битві 1399 на Ворсклі проти Едиґей-хана Литва уперше терпить поразку від татарів. Бо підвели поляки, пихаті, але недосвідчені у боях із монголами. Що вже одного разу програли їм під Леґніцею, незважаючи на допомогу німців. Як із сумом пише попередній польський автор: «Переміг в ній Едиґей-хан, загинув цвіт лицарства польського на чолі зі Спиткем Мельштинським, Вітольд, ледве врятувався втечею; а береги Чорного моря були втрачені для Польщі». Що ж тут поробиш – який союзник, такі й перемоги…
Після поразки на Ворсклі Вітавтас вирішує повернути всі сили проти хрестоносців та готується до вирішальної війни. Він прагне нарешті розрахуватись із розбійницьким орденом та, принаймні, забезпечити спокійне існування для своєї батьківщини – Жемайтії.
Битва сталася 1410 під Ґрюнвальдом, та в ній, кажуть, пало 40 тисяч хрестоносців, та ще стільки ж потрапило до полону. Під знамена хрестоносців, дійсно, зібралося чимало покидьків з усієї Європи, але – чи такі числа не є, все-таки, певним перебільшенням? Адже, таких числених армій в Європі давно вже не бачено. Часи озброєного народу незворотньо минули.
На жаль, в описі подій ми вимушені обмежуватись переважно понад барвистим описом краковського каноніка Яна Длуґоша (1415–1480) в його Historia Polonica. Литовських джерел ми не маємо, бо всі Литовські хроніки були в минулому сторіччі, після польсько-литовського повстання проти російських загарбників, забрані з Вільнюса до Пєтєрбурґу, після чого, як звичайно, по них зникає будь-який слід. Бо, всесвітній грабіжник не лише грабував та нищив народи, але й позбавляв їх власної історії.
Перемогу не було використано до кінця. Проста логіка підказувала – не давши орденові оправитись, знищити його оплот, знести фортецю Мальборк. Але цього теж не було зроблено. Все це мав розуміти досвідчений Вітавтас, та значить – він не мав у цьому згоди поляків. Все покінчилось черговим миром, з якого найбільший прибуток мала Польща: вона повернула собі Торунь та Ґданьськ, відновивши перетнутий було крижацькими грабіжниками вихід до Балтику. Литва, що була душею справи, не отримала нічого, крім якихось там гарантій для Жемайтії. Втім, про якісь нові християнські зазіхання на чужі землі, ми по цьому, здається, теж не чуємо.
З цієї точки зору більшого ніж Ґрюнвальд значення мав черговий собор у Констанці, де було засуджено єресь гуситів. Але – не тільки. Папи, перед обличчям Реформації, що неухильно насувалася на католицьку церкву (в особі, хоча би, єреси гуситів), вирішили не компрометувати себе союзом з отою кримінальною хрестоносною збіганиною, та прийняли резолюцію: «не навертати поган мечем до віри».
Аналізуючи підготовку та простежуючи перебіг битви при Ґрюнвальді, ми можемо тільки зайвий раз подивуватися генієві Вітавтаса Великого, який – нема сумніву, – був душею всієї справи. Він далеко випередив свій час (а, може навпаки? – наслідував приклад великого Аттіли?), зумів згуртувати навколо спільної справи інтереси самих різних людей, різних за етнікою та вірою або політичними переконаннями. Бо під Ґрюнвальдом протистояли не якісь там ґерманство та слов’янство, як силкуються представити поверхові польські історики (на чолі з Міхалем Бобжинським). Бо проти крижаків виступили не лише поганські ще в масі литвини, але й православні українці та білоруси – давні християни. А до них приєдналися не лише чеські таборіти Яна Жижки, провозвісники Реформації, а навіть ісламські вже на той час татари Тохтамиша, збіглі від гніву Тімура Ленка, який так і не наважився переслідуючи їх – вторгтися до Литви, де правив Вітавтас. На цьому тлі поляки, єдиновірці крижаків, – виглядають хіба чи не випадковими.
Наприкінці правління Вітавтаса Великого ми могли б мати іще один вузол ґрафа історії, який міг би докорінно змінити долі Східної Європи, але – йому не судилося бути.
Справа в тому, що укріпивши, як ніколи, державний статус Литви, він почав 1429 клопотання перед папою щодо коронації себе королем Литви. Сам Вітавтас, на відміну від батьків, кунігаса Кестутіса та кунінґани Біруте, переконаних та затятих поган, – був православним, але… Він не був дріб’язковою людиною, та заради інтересів держави ладний був стати й католиком.
Церемонію всеєвропейського значення передбачалося провести спочатку в столиці Жемайтії – Тракаї, потім у Вільнюсі або навіть у Луцьку. На неї вже з’їхалося чимало гостей, але раптом, 1430, великий кунігас помирає і питання знімається саме собою.
Медичних розтинів тоді не роблено, але дещо видається майже достовірним, капітально підкріплюючись наступними подіями. Та можна лише дивуватись силі придуманого ще у Римі принципу – Qui bono? – кому від цього добре? Цей принцип назавжди увійшов до детективної
