Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Але, оглянемо ще один бік плідної діяльності християнства по удосконаленню людства, так би мовити, – мирний.

Античний світ, в значному ступені – домен Римської Імперії, був, що тут казати, – і не правовим, і не моральним. Це було монополією «варварського» світу. Але, порівняно з наступним християнським світом – він мав і свої незаперечні переваги: не був фізично брудним. В Римському світі підтримувано досить високий рівень суспільної гігієни, забезпечений каналізаційними системами та надвишком термів – громадських лазень; в античному світі не було, в середньому, ні брудних, ні вошивих. А тому цей світ і не знав епідемій.

Не гірше було й у «варварському» світі, переважно селянському, там лазня була при кожній садибі та так само не було брудних та вошивих. А значить, так само, не було епідемій.

Так було, хоч і не досі це всі розуміють. Бо, такий собі совєцький поет, Боріс Слуцкій, колись підніс нам наступне:

Не отличался год от года,

как гунн от гунна, гот от гота,

во вшивой сумрачной орде.

Він вважав, напевно, що створив шедевр («года – гота», яка ж оригінальна рима!), але такому можна й дарувати. Але ж, він увесь був продуктом аж двох «культурних» потоків: класичного російського – вошиво-православного (отого – від «курних ізб»), та новітнього прогресивного – вошебойно-совєцького. Отже був, так би мовити, невігласом у квадраті; втім, як і мільйони його читачів.

Однак, переможне розповсюдження християнства з його культом убогих тілом та духом, з часом докорінно змінює умови існування людей. Розвалюються римські каналізації, розвалюються римські лазні, а горда Європа з її спрямованими до неба баштами ґотичних соборів, – знає тепер, як правильно жити, але починає деінде потопати у власному лайні; та, зрозуміло, з’їдатися вошами. Завести легко та важко вивести, та ще у XVIII ст. – в добі Розуму та Просвіти, – їх іще вичісуватимуть слуги з перук своїх можних: графів, маркизів тощо.

Минулу чистоту можна тепер відшукати хіба що на язичницьких окраях християнського світу: Ісландії, Скандинавії, Фінляндії, Литві.

Те саме й у домені духовного. Ставлення до науки в дохристиянському Римі було цілком нормальним, бо всі знали, що це веде до створення механічних жаток, яких уже тоді було широко вживано, або до розрахунку потужних водогонів, що доставляли до міст чисту воду, бувало, й за кілька сотен кілометрів. У християнському світі – наука не в пошані. Розум, дарований людині Богом, – постійно розглядається як джерело гордині та єресей, бо угодні церкві – лише убогі духом.

Наука Еллади, успадкована Римом, на час переселяється до Ісламського світу, де її ніхто не зневажає й не переслідує, а в Європі освічені люди, нечисленні та самотні, – з повагою вимовляють імена Авіцени, Біруні або Ґабіроля.

Щоправда, ірландські християнські ченці, спадкоємці мудрих друїдів, – намагаються якось, не порушуючи християнських догм, створити подобу культурних центрів по християнських кляшторах. Щось там із цього подекуди й виходить, але не дуже. Про це свідчить просте порівняння. Найбільшим культурним центром Середньовіччя вважався кляштор Сент Ґаллен (Швайцарія), його бібліотека нараховувала аж 500 рукописів. Нагадаємо, що римські книгарні містили їх тисячі. А вже у XX ст. сер Аурель Штейн, досліджуючи покинутий буддіський кляштор у Тунгхуанґу, – сучасника Сент Галлена вивіз звідти близько 20 тисяч рукописів. Такою вона була, ота Ніч Середньовіччя.

За якої, однак, у маленькій «варварській» Ісландії, – практично всі люди уміли читати та писати, та створили велику літературу, прототип сімейного та історичного роману: ісландські саги.

Потрібний був зовнішній струс, – прихід мадярів, потім монголів, щоб вивести Європу з християнської летарґії, створити передпосилки для Відродження. Відродження занедбаних на століття: науки, мистецтва, культури…

Але, попри Відродження, християнство все ще полишалось при силах. Та навіть після нього зуміло залити кров’ю Європу у Тридцятирічній війні. Неминучою реакцію на це чергове криваве шаленство – став вік Просвіти, що почав свою ходу саме з тих країн, які не брали участі у цьому шаленстві: Нідерландів, Франції, Англії. Реакція була настільки рішучою, що чимало видатних діячів цього віку Розуму та Просвіти, свідомо оголосили себе атеїстами. Вони, можливо, дещо поспішили виплескуючи разом із брудною водою і дитину, але… їх можна зрозуміти. Остаточно, здається, здетронувала класичне християнство в Європі – Французька революція.

Українському народові тяжкий хрест візантійського християнства поклав на спину князь Володимир, але годі й чекати добрих діл від пияки та розпусника.

Велика Схизма сталася 1054, в рік смерті Ярослава, але раджу коли-небудь взяти мапу та провести кордон поміж західним та східним християнством. Та пильно поглянути, що ми маємо по обох боках? На жаль, це й досі, через тисячу років, тільки вдуматись! – є кордон не лише віровизнань. Це й різні цивілізації, права і врешті – навіть добробут. От такі справи…

* * *

Але, може виникнути слушне запитання: а як могло те, в основі чого лежав примітивний рекет: не охрестишся – не врятуєш безсмертну душу, – доповнене безмежним лицемірством, доіснувати до наших днів?

Мабуть тому, що християнство, як суспільна сила, незворотньо скомпрометувало себе ще в перші століття свого існування. А наступні тисячі років трималося виключно за рахунок ідіотичної, але якої ж привабливої думки: «Але, ідея ж прекрасна!»

Та, щосили культивувало згнилий, але романтичний імперський міт.

III. ВЕЛИКА ЛИТВА

1. Становлення держави

З часів монгольського наїзду 1240 (див Доп. 1) та здобуттям ними Києва, – незалежна українська державність продовжує якийсь час (а саме до 1340) існувати в Галичині. Незалежним від монголів полишається й поріднений Києву, хоч тепер і відрізаний від нього, Новгород, князь якого Олександр (Невський) зумів заздалегідь стати побратимом Сартах-хана, сина Бату – правителя західного улуса Монголії Алтин Орду та онука Чінгіс-хана.

Однак, панування монголів в Україні (принаймні, західній половині) – не протягується й на сотню років. Причиною тому стала нова держава на мапі Європи – Велика Литва.

Окрема державність балтицьких народів, слід гадати, існувала на півночі з давніх давен, хоч її повністю проблимала європейська історія, імперська та ромацентрична. Принаймні, єдиною силою, що могла її на коротший час призупинити, – то була влада остроґотів Ґерманаріха Великого (324–375). Влада Аттіли, схоже, на ці терени не простягалася, навряд чи степових гунів цікавили лісові пущі, а київські князі, хоч і ходили на ятвягів та литвинів, але про якісь успіхи в цій справі літописи промовчують.

Звістка про звитяжних монголів стала тривожним сигналом для цієї прастарої поганської цивілізації,