Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
У жовтні 1943 р. він заявив державному секретареві США Корделлу Голлу, який перебував із візитом, що після капітуляції Німеччини Радянський Союз приєднається до країн Альянсу, щоб здолати Японію. У Тегерані Сталін запропонував, щоб союзники заклали свої «опорні пункти» (військову присутність) навколо Японії, але відмовився обговорювати власні територіальні вимоги у присутності Черчилля; він виклав їх у приватній зустрічі з Рузвельтом, під час якої дав президенту зрозуміти, що участь Радянського Союзу у війні з Японією залежатиме від дій Альянсу в Європі. Його ціна в перерахунку на території значно перевершила ціну Лозовського. У січні 1944 р. після повернення з Тегерана Рузвельт повідомив Тихоокеанській воєнній раді про досягнення порозуміння зі Сталіним щодо передачі СРСР контрольованого японцями півдня Сахаліну та Курильських островів, визнання радянських прав на китайський порт Дайрен (Далянь) та маньчжурські залізниці на північному сході Китаю, а також участь у сорокарічній опіці над Кореєю.
Під час конференції в Тегерані Рузвельт надіслав Сталіну лист із проханням дозволити розгорнути на Далекому Сході повітряні бази США, які використовуватимуться проти Японії після вступу у війну СРСР. Радянці не виказали особливого зацікавлення цим питанням. Сталін запевнив своїх колег, що Радянський Союз приєднається до війни після закінчення бойових дій у Європі, коли кількість червоноармійців на Далекому Сході зросте втричі завдяки перекиданню військ із Західного фронту. Як і багато інших прийнятих у Тегерані пропозицій, це було усне порозуміння, яке не зобов’язувало жодну зі сторін і мало послужити основою для подальших переговорів. Таким був його статус у всіх подальших дискусіях між СРСР і США про участь Радянського Союзу в Тихоокеанській війні.
Навіть найвищі зовнішньополітичні радники Сталіна не були проінформовані про зобов’язання СРСР вступити у війну в Тихому океані. Іван Майський не виказав ніякої обізнаності про угоду в доповідній записці про повоєнну організацію світу, яку він подав Сталіну та Молотову в січні 1944 р. Він вважав, що СРСР мусить приєднати Курильські острови та південь Сахаліну, але йому видавалося, що це може статися навіть без участі в бойових діях із Японією. Насправді Майський радив не брати участі в цій війні, запропонувавши, щоб Сталін полишив західних союзників боротися з Японією самостійно як відплату за їхнє зволікання з відкриттям другого фронту в Європі.
У вересні 1944 р. Сталін висловив подив Гарріману та Арчибальду Кларку Керру, що західні союзники планують спільні операції в Тихому океані без участі Радянського Союзу. Він підтвердив своє рішення вступити у війну. Однак наступного місяця, під час візиту Черчилля до Москви, коли Гарріман нагадав Сталіну про американський запит, радянський лідер відповів, що насамперед потрібно з’ясувати політичні питання. Наприкінці осені та на початку зими 1944 р. у радянській пресі з’явилися певні натяки щодо політичних питань, якими переймався Сталін. Пріоритетом здавалося відновлення контролю над Порт-Артуром, морським портом та фортецею, втраченим на користь японців сорок років тому. «Книга про облогу Порт-Артура в російсько-японській війні, публікацію якої вже кілька років затримували, вийшла друком і прихильно висвітлювалася в пресі», — повідомляло американське посольство в Москві[329].
У грудні, коли Гарріман, діючи за інструкціями з Вашингтона, нарешті звернувся до Сталіна із проханням окреслити його політичні питання, Сталін представив перелік вимог, ідентичний тому, який він обговорював із президентом у Тегерані. Радянський лідер прагнув «повернути» СРСР південний Сахалін і Курили, щоб уможливити вільний прохід між Владивостоком і Тихим океаном. «Усі проходи до Тихого океану зараз утримує або блокує ворог», — сказав Сталін. Він також хотів орендувати Порт-Артур, Дайрен і Китайсько-Східну залізницю. Гарріман, ознайомлений зі змістом приватних переговорів між Рузвельтом і Сталіним у Тегерані, зазначив, що щодо тихоокеанського тепловодного порту президент мав на увазі не оренду, а міжнародний вільний порт. Сталін відповів: «Це можна обговорити». Був іще один запит, який у Тегерані не обговорювали. Сталін волів упевнитися, що збережеться статус-кво Монголії, єдиної радянської держави-клієнта міжвоєнного періоду, а це передбачало утримання її незалежності від Китаю[330].
Рузвельт явно не поспішав повертатися до обговорення сталінських політичних вимог. Як це часто траплялося, різні фракції в його адміністрації мали відмінні думки з цього питання. Поки військові закликали президента забезпечити якнайшвидший вступ Радянського Союзу у війну з Японією, експерти Державного департаменту виступали проти територіальних поступок. У грудні 1944 р. аналітична записка про Курильські острови, підготовлена міжвідомчим комітетом Держдепартаменту щодо Далекого Сходу, доводила недоцільність їхнього передавання СРСР. Уже в січні було підготовлено записку з аргументами проти передавання Південного Сахаліну. Обидва документи враховували історичні, економічні та геостратегічні чинники і пропонували американську відповідь на радянські вимоги, яка передбачала можливість створення американської військової бази на одному з Курильських островів.
Курильські острови ніколи повністю не належали Росії: південна частина Курильського ланцюга була етнічно японською та з початку ХІХ століття належала Японії, і Росія визнала це 1855 р. За двадцять років після того росіяни обміняли решту Курильських островів, що на той час перебували в їхньому підпорядкуванні, на південний Сахалін, який тоді належав Японії. Токіо зміг повернути Південний Сахалін і перейменував його в Карафуто після перемоги у війні з Росією 1905 р. Ще за п’ятнадцять років, під час російської громадянської війни, японці захопили й північну частину Сахаліну, але згодом мусили повернути його Москві. Значення Курильських островів було здебільшого стратегічним, але на півдні Сахаліну також мешкало понад чотириста тисяч етнічних японців і він був економічно та адміністративно інтегрованим у Японську імперію.
Експерти Державного департаменту стверджували, що за жодних обставин ані Південний Сахалін, ані південну частину ланцюга Курильських островів не можна передавати СРСР. Сталін знав позицію Державного департаменту завдяки своїм шпигунам — копію меморандуму про Курильські острови було знайдено в архіві президента Російської Федерації після розпаду СРСР. За іронією долі, в американському інформаційному пакеті Ялтинської конференції, підготовленому для президента, не містилося цієї записки Державного департаменту про територіальні проблеми на Далекому Сході, і немає жодних ознак того, що президент був знайомий з її рекомендаціями. Сталінська розвідка перехитрила сама себе.
Коли на передконференційній зустрічі з президентом 4 лютого Гарріман припустив, що за участь у війні з Японією Сталін, імовірно, вимагатиме Південний Сахалін, Курильські острови, залізницю Дайрен і підтримку статус-кво в Монголії, Рузвельт сказав, що готовий «погодитися» з усіх питань, окрім Монголії, щодо якої він хотів проконсультуватися з Чан Кайші. Рузвельт вирішив залагодити все самотужки. Стеттініуса відсунули на задній план, а думку Державного департаменту проігнорували. Коли державний секретар нарешті дізнався, що Рузвельт і Сталін почали обговорення Далекого Сходу, використовуючи Гаррімана як посередника, він запитав президента, чи потрібна тому якась допомога. Рузвельт
