Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Черчилль був готовий помірятися зі Сталіним у майстерності оперувати брутальними термінами реалістичної політики, але не відмовився від своєї незгоди з радянською пропозицією перемістити польський кордон на захід. Британська контрпропозиція приймала польський кордон на Одрі, але не на Нисі-Лужицькій. Він закликав до примусового переселення німців, котрі проживали на схід від цієї лінії, і до добровільного переселення поляків із Німеччини на схід від лінії. Американська пропозиція також прийняла Одру, але не Нису-Лужицьку. На пленарному засіданні 8 лютого Молотов намагався переконати членів Альянсу, зображаючи з себе демократа і пропонуючи спитати думку поляків. Він не сумнівався, що і лондонські, і варшавські поляки віддадуть перевагу радянській пропозиції, на противагу запропонованій західними союзниками[310].
Під час запального обговорення польського питання на пленарних засіданнях 7 і 8 лютого західні союзники відмовилися поступитися раніше узгодженими західними кордонами країни, тоді як радянці відмовилися сформувати новий польський уряд. Оскільки ці два питання були пов’язані, цілком можливо, що якби Сталін погодився на компроміс щодо уряду, розширивши його на вісім-десять політичних лідерів із польських демократичних партій (як сподівався Черчилль), то Рузвельт і Черчилль були б сприйнятливішими до радянських пропозицій щодо західного кордону. Проте Сталін відмовився задовольняти запити Заходу, а Рузвельт і Черчилль не були готові занурюватись у моральні та матеріально-технічні проблеми, пов’язані з переселенням великої кількості німців, щоб дати більше території контрольованому комуністами варшавському уряду.
Шахову гру щодо Польщі, яку розпочав лист Рузвельта до Сталіна ввечері 6 лютого, продовжила пропозиція Молотова 7 лютого, а відтак західна контрпропозиція зранку 8 лютого тепер, здавалося, рухалася до пата. Хтось мав відступити, але жодна сторона не була готова це зробити. «Не такий і хороший день, — писав Іден у щоденнику 8 лютого. — Знову застрягли на Польщі»[311].
Розділ 16
Трагедія Дрездена
Одразу по обіді 7 лютого Сара Олівер поїхала зі своїм батьком на пленарне засідання до Лівадії. «Це був знову чудовий день, сонце щосили покращувало пейзаж: воно намагалося зігріти гранітні вершини і так сильно сяяло на море, що відображення підморгнуло, — написала вона в листі додому. — Ми з татом повисувалися з вікон, щоб розглянути краєвид, і він одразу сказав: “Рив’єра Гадеса!”» Ішлося про грецького бога Гадеса та його царство мертвих, але невідомо, чи Черчилль мав на увазі мертвих нової війни, чи жертв старої — Кримської. Сьоме лютого справді видалося приємним і навіть сонячним днем. Дощу, якого всі очікували попереднього вечора, так і не було, тож британські військові командири вирішили перервати обговорення екскурсією бойовищами Кримської війни. «Усі начальники штабів узяли сьогодні вихідний, щоб подивитися на поле бою Балаклави. У розмовах із нашими російськими друзями ми на цьому не наголошували», — написав Черчилль того вечора своєму віце-прем’єр-міністру Клементу Еттлі[312].
Офіційною метою поїздки були відвідини Севастополя, а також місця нещодавнього протистояння Червоної армії та Вермахту. «Ми виїхали о 9-й ранку, — зазначив у своєму щоденнику фельдмаршал Алан Брук, — і їхали так званою дорогою Воронцова, тобто дорогою, яку побудував колишній власник палацу, в якому ми зупинилися, коли був намісником Криму. Це надзвичайно красивий шлях, що в’ється горами понад морем». Брук, провідний британський військовий стратег, був кандидатом Черчилля на загальне командування вторгненням союзників до Європи, яке надали спочатку генералові Маршаллу, а потім — генералові Ейзенгауеру. Він вів щоденник, у якому записав не надто приємні коментарі стосовно своїх колег і начальників, у тому числі Черчилля, з яким, як він вважав, було надзвичайно важко вести справи.
Брук був відданим шанувальником природи, насолоджувався полюванням та риболовлею, а згодом навіть очолив Лондонське зоологічне товариство. Він тішився з можливості вибратися на екскурсію і взяв із собою замальовки балаклавських бойовищ Кримської війни. Коли група дісталася до місця призначення, він почав визначати місця битв і був щасливий відшукати простір, де відбулася знаменита «Атака легкої бригади». Та увагу його супутників раптово привернули свідчення нещодавньої боротьби. Хтось помітив на землі рештки людського скелета. «Чи можете ви сказати, це російський чи німецький череп?» — хтось спитав лорда Морана, який долучився до групи. Лікар не міг визначити. Брук зафіксував ознаки недавніх боїв: «Тут могила обіч розбитого літака, там понівечений танк, ряд за рядом воронок від снарядів та бомб, покручені залізні рогатки, заплутані дроти від габіонів, поодинокі могили і звичне сміття бойовищ. Дивовижно, наскільки історія може повторюватися в іншому вигляді»[313].
Якщо на четвертий день конференції британські командувачі могли розслабитись і зайнятися оглядом пам’яток, їхніх американських колег дедалі дужче розчаровував брак поступу в головному для них питанні — перемовинах щодо вступу Радянського Союзу у війну з Японією. Планування спільних операцій проти японців на тихоокеанському театрі було однією з головних причин, чому Рузвельт запросив військових командирів супроводжувати його в Ялті. Проте радянці постійно зривали спроби військових США порушити питання війни в Тихому океані. Сьомого лютого американська наполегливість зрештою окупилася. Військові командири США, можливо, пропустили оглядову екскурсію, однак їм вдалося включити у порядок денний наступного дня радянсько-американську зустріч військовиків. Вони також, нарешті, досягли згоди щодо лінії бомбардувань — між операційними зонами радянської та союзної авіації в Центральній Європі. Прямим наслідком цієї угоди стало знищення Дрездена внаслідок бомбардувань союзників усього за кілька днів після закінчення Ялтинської конференції.
Військові відносини між західними союзниками та радянцями виявилися не менш складними, ніж політичні. Спочатку американців більше турбували проблеми у відносинах із їхніми британськими партнерами. На Мальті генерал Маршалл занурився у принципові суперечки із британськими командувачами щодо напрямку наступу на Західному фронті. Уранці 4 лютого Маршалл повідомив Рузвельта, що новим джерелом розбрату із британськими військовими став зв’язок із радянськими командувачами. Британці виступали проти будь-якої безпосередньої комунікації командувачів Західного фронту з радянським Генеральним штабом, почасти через побоювання, що американці обійдуть їх і працюватимуть із радянцями самостійно.
Коли генерал Ейзенгауер планував дії в Арденнах у січні, він не мав змоги дізнатись у Генерального штабу Червоної армії, коли той планував почати наступ, оскільки йому не вистачало права на безпосередню комунікацію з колегами в Москві. За новою схемою, розробленою американцями, Ейзенгауер мав би право напряму спілкуватися з Генеральним штабом Червоної армії через американську військову місію в Москві. Британці боялися, що це виведе з гри Черчилля і все британське військове командування. Вони натомість хотіли встановити зв’язок між Об’єднаним комітетом начальників штабів, тобто британськими та американськими командувачами, та радянським Генеральним штабом. Американці вважали таку схему громіздкою та неефективною[314].
Маршалл, який цілком усвідомлював проблеми, яких могли завдати британці зусиллям союзників, значно гірше уявляв
