Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Перед Ялтинською конференцією Дін підготував для військових членів американської делегації доповідну записку про «методи, процедури та характеристики радянської військової верхівки». Він писав: «Наразі неможливо спонукати радянську військову верхівку до проведення глибоких дискусій із питань, які ми порушуємо, поки вони не отримають рішення уряду з основних питань, що стоять перед ними. У Росії є лише одна особа, від якої іноді іноземець може домогтися рішення вже на першій зустрічі, — маршал Сталін». Командири США просили президента прямо запитати в розмові зі Сталіним про можливість установити зв’язок між генералом Ейзенгауером та радянським Генеральним штабом. Вони також хотіли, щоб він попросив Сталіна дозволити його Генеральному штабу проводити «вільні та відкриті» обговорення із західними колегами[315].
Рузвельт заговорив про обидва питання під час передконференційної зустрічі зі Сталіним 4 лютого. Він вручив радянському лідерові записку з порядком денним переговорів між командувачами союзників і запропонував, щоб у міру зближення Західного та Східного фронтів Ейзенгауеру дозволили встановити прямий контакт із радянськими військовими, замість того щоб здійснювати його через Лондон і Вашингтон. Сталін погодився, кажучи, що військові штаби «розроблять цю пропозицію в деталях». Президент мав усі підстави бути задоволеним реакцією Сталіна, але його оптимізм викликав би скептицизм серед найдосвідченіших спеціалістів із Радянського Союзу. Як засвідчив гіркий досвід Діна, згода «у принципі» означала дуже мало, бо в процесі «розробки деталей» радянці легко могли позбавити її сенсу[316].
Наступного дня радянські командувачі готові були обговорити й деталі свого поточного наступу, і запити щодо дій союзників на Західному фронті. Проте обговорення суворо обмежували зауваження Сталіна напередодні. Щоразу, коли порушували нове питання або висували якусь пропозицію, обговорення припинялося заявами, що радянським військовим доведеться обговорити це з маршалом Сталіним. Коли адмірал Легі запропонував установити прямий зв’язок між штаб-квартирою Ейзенгауера на Західному фронті та Москвою, фельдмаршал Алан Брук, завжди підозріливий, що його американські колеги намагалися відрізати доступ британцям, запропонував установити зв’язок між американським, британським і радянським начальниками штабів, а також розширити мережу контактів на командування нижчого рівня. Це дало б фельдмаршалу Александеру, командувачу союзників у Середземному морі, право комунікувати з командувачами частин Червоної армії на Балканах.
Ідея була цілком слушною з огляду на те, що фронти стрімко зближались і траплялися прикрі випадки: одного разу американські літаки помилково розбомбили радянські війська на Балканах. Американці визнали це, але інцидент заперечували радянці.
Радянську позицію доручили викласти першому заступникові начальника Генерального штабу Червоної армії генералу Олексію Антонову, якого командувачі союзників вважали компетентним стратегом. Після його презентації на першому пленарному засіданні генерал армії США Лоуренс С. Кутер писав, що він «говорив, діяв і реагував так, як би ми очікували від високопоставленого консервативного американського начальника штабу за відсутності його командира».
Антонов розділив питання на дві частини: зв’язок між генеральними штабами та між командувачами на полі бою. Він зазначив, що перший можна проводити через військові місії Альянсу в Москві, а другий — розглянути, коли зблизяться фронти. Первісна американська пропозиція, яку Об’єднані начальники штабів США направили 18 січня до Москви, пропонувала встановити прямий контакт між Ейзенгауером та Генеральним штабом Червоної армії через військову місію США в Москві. Сталін схвалив це, вважаючи, що утвориться ще один повністю підконтрольний йому канал комунікації. Але радянці не готові були дозволяти непідконтрольний центрові зв’язок на нижчому рівні[317].
Генерал Маршалл був приголомшений. Він сказав, що не може зрозуміти причини обмеження комунікацій. Антонов зазначив, що це питання буде врегульовано в належний час, фактично вказуючи на межі власних повноважень. Маршалл спробував іще раз. Він нагадав про всі помилкові бомбардування американцями радянських військ на Балканах, на що Антонов відповів, що це було наслідком навігаційної помилки. Маршалл зазначив, що повітряні сили Альянсу не могли бомбити німців, які відступали, навіть у гарну погоду, оскільки потрібно було узгоджувати лінію бомбардувань у Москві, що унеможливлювало ефективні дії на фронті. Його підтримав фельдмаршал Алан Брук. Антонов стояв на своєму, заявивши, що радянські воєнні операції вирішувалися в Москві й мали координуватися там.
Цієї миті втрутився маршал британської авіації Чарльз Портал. Він зазначив, що стратегічні операції повітряних сил справді повинні узгоджуватися на найвищому рівні, але фельдмаршал Александер і авіація Альянсу на Середземноморському театрі потребували безпосереднього контакту з радянськими військами на Балканах та в Угорщині. В Антонова закінчилися виправдання. Маршал авіації Сергій Худяков тоді прямо заявив зібранню, що, на його думку, «питання прямого зв’язку між фельдмаршалом Александером та російським лівим крилом... було справою, про яку треба повідомляти маршалу Сталіну». Нарешті всі зрозуміли, що радянські командувачі не мали повноважень ухвалювати рішення з питань, які не були попередньо схвалені Сталіним, і питання тимчасово відклали[318].
Пізніше генерал Кутер підсумував свої враження від «вільного» обміну думками: «Загалом зустріч була задовільною, оскільки вперше росіяни викладали власні погляди. Однак, навіть висловлюючи особисту точку зору та завжди під час відповіді на запитання, росіяни перед викладом своїх роздумів та відповідей, як правило, заявляли, що говорять виключно від власного імені, неформально та неофіційно. Надавши такі неофіційні та особисті відповіді, вони заявляли, що зустрінуться з “маршалом” пізніше цього дня, а відтак зможуть надати чітку та офіційну відповідь на наступній зустрічі».
Згода на пропозицію союзників суперечила б радянській політиці зосередження процесів ухвалення рішень у Москві. У підґрунті цієї політики лежали, крім реалій надцентралізації командної структури, традиційні російські підозри стосовно іноземців, небажання співпрацювати із Заходом без конечної потреби і страх піддати радянських громадян західним упливам — усі ці риси радянської політичної та військової культури були описані в записці генерала Діна. На черговій тристоронній зустрічі військового командування Антонов повідомив, що маршал Сталін переконаний, що до встановлення безпосереднього контакту між радянськими та союзними військами немає необхідності встановлювати комунікації на нижчих рівнях. Це означало кінець дискусії[319].
Брак повноважень у радянських командувачів ухвалювати навіть незначні рішення став несподіванкою для більшості членів військових делегацій Альянсу, які користувалися значно ширшою свободою. Меморандум генерала Діна пояснював причини, але американські та британські генерали потребували часу, щоб пристосуватися до нової дійсності. Зрештою вони призвичаїлися до того, що відповідь на нові ідеї чи пропозиції нададуть лише наступного дня після їх подання. Західні військові командири навряд чи могли уявити собі той психологічний тиск, який щоденно переживали їхні радянські колеги, котрі працювали під пильним оком диктатора-параноїка та його таємної поліції.
Особливо показовою була доля одного з найбільш відвертих і симпатичних американцям радянських полководців у Ялті, маршала
