Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко
Я вискочив на горбок і побачив як на долоні цілу місцевість. На непосідланих конях метушилися по селу червоноармійці; баби кричали. Безладні стріли й галас поміж москалями покривалися громовим "Слава!" Запорожців. Кинашів взято. Запорожці б'ють ворога; чимало ловлять ворожих коней, сідають на них і, простуючи на захід, усе змітають на своєму шляху.
Тим часом почулася безладна стрілянина в Тульчині. Ворог, почувши стрілянину й галас у Кинашеві, не міг ставити правильного опору, але все ж зустрів Чорних на вузьких вулицях містечка кулями. Різко зазвучали гармати Алмазівців. Чорні вибили большевиків із Тульчина, женуть їх, переслідують у місті й поза містом.
Коли я під'їхав до цвинтаря, де стояли отаман [Андрій] Гулий, полковник [Іван] Литвиненко і [Олекса] Алмазов, — у Тульчині вже панувала тиша, а за ним маячили поодинокі постаті Чорних запорожців і, здається, Гайдамаків. Кінні Запорожці й повстанці Нестеренка теж виконали добре своє завдання, бо з тилу нас ніхто не непокоїв, і тільки в початку бою в районі Білоусівка було чути коротку стрільбу. Один із большевицьких кулеметів вирвався з Кинашева і, стріляючи навколо, кинувся кудись на схід від Антополя. Сотник Севастіянів погнався за ним. Кулемета не дігнав, але зарубав двох червоноармійців і придбав собі чудового білого коня.
Сонце вже було високо, було близько 9 год., коли з лісу, що на північний схід від Нестерварки, з'явилися густі лави, очевидно повстанців отамана Волинця, що почав атаку замість 5-ї аж о 9-й годині. Лави наступали на Нестерварку. Незабаром почулася стрілянина між Чорними і ними; ця стрілянина здалася нам дивною. Отаман Гулий послав роз'їзд, але й роз'їзд обстріляли. Лави насувалися все ближче, вели вогонь по Тульчину, і то такий інтенсивний, що і в отамана Гулого, і у мене постав сумнів, чи то справді є Волинець. Не треба забувати, що ми вели бій на ближніх тилах ворога, який легко міг зняти частини із фронту й надіслати їх проти нас.
Лави підійшли вже близько, вже тільки р. Сельниця розділяла нас і їх. Якщо то ворог і якщо повстанці Нестеренка ще не захопили Журавлівки, то наше становище, а особливо пішого Запорозького полку, могло стати критичним. Тому отаман Гулий, вважаючи, що зробив усе, щоб показати захоплення нами Тульчина й Кинашева, наказав кулеметам Кінно-гірського дивізіону (командир сотник Гришко) відкрити вогонь. Тоді лави почали спішно відходити за гору і незабаром сховалися за нею.
За якихсь півгодини з боку Антополя прибув роз'їзд Волинця з донесенням, що обстріляні нами лави належать до загону Волинця. Дяка Богові, що непорозуміння це обійшлося без втрат, але після цього випадку мене вже трудно переконати, що навіть партизанську війну можна вести домашніми засобами і на чолі відділів ставити осіб без військової освіти, маючи надію тільки на їхній патріотизм і природній військовий хист: спізнитися на чотири години до бою без поважних причин і тим спізненням стримати майже на годину цілу операцію — то є злочин.
Отаман Гулий наказав Волинцеві стати в резерві дивізії на південь від Тульчина, а сам зі мною і штабом поїхав у місто.
Завжди приємно вступати до міста, яке тільки що захоплено з боєм, але в Тульчин було особливо приємно в'їжджати, бо містечко абсолютно боєм не ушкоджено. Назустріч нам вели полонених; зустрічалися поранені Чорні запорожці, які із запалом оповідали про свою завзяту атаку. Біля мосту зустріли велику юрбу козаків, що з галасом провадили тягарове авто, захоплене в Тульчині. В цей мент у сяйві промінів сонця, якраз над нашими головами, з'явився польський аероплан, який ніби нарочито (навмисно. — Ред.) прилетів до нас, щоб додати нам сили в останніх боях після 5-місячної мандрівки по Україні.
— Польський аероплан! Аероплан! Фронт близько! Слава! — полетіли вгору шапки.
Ми вітали цього першого вісника фронту, бо саме слово "фронт" мало ' для нас таке чарівне значіння, як для Колумбових моряків слово "земля".
Отаман Гулий, бойовий і хоробрий старшина, при всіх своїх позитивних рисах, мав одну велику хибу: надзвичайне зацікавлення трофеями. І на цей раз, ще не зорієнтувавшись у ситуації, ще не привівши частин до порядку, не віддавши взагалі ніяких наказів оперативного змісту, він зараз же почав розпитувати, де та яке залишили большевики майно.
Десь була шкіра, й посилається її розшукувати. Мене шкіра в той час цікавила мало, бо я передбачав — та й тяжко було не передбачати — прихід большевицьких частин із фронту, а тому я з ординарцем Підвисоцьким поїхав у Нестерварку, щоб упевнитись, чи там є яка застава, яка б охороняла нас із півночі.
Застави не було. Коли я повернувся до міста, щоб видати відповідні зарядження, отаман Гулий кудись збирався їхати; екіпажем (здається, оглядати шкіру, яку таки відшукали), але в цей час почулася сильна гарматна стрілянина з боку Журавлівки і над нами почали рватися шрапнелі.
Штаб знову сів на коней і вирушив до піших Запорожців, що були в найбільш небезпечному місці і від яких не поступало ніякого донесення. Не доїжджаючи до східньої околиці Тульчина, зустріли ми полковника Дубового, який доповів, що ще не встигнув привести полк до порядку після вуличного бою, як його обстріляно з лісу гарматним вогнем.
Полковник гадав, що йому не вдасться легко вибити ворога з лісу, згідно з диспозицією, бо треба було б вести атаку з яру, а тому він стратив час на допровадження полку до порядку. Безперечно, він мав повну рацію, але, на мій погляд, піші Запорожці могли б виконати диспозицію, якби не розбрелися були по містечку після його захоплення замість далі переслідувати ворога. На плечах ворога легко було опанувати вихід із міста й зайняти ліс. Цей ліс міг стати нашим опорним пунктом. Але не судилося, і навпаки — він став місцем концентрації ворожих сил і в деякій мірі вихідним пунктом для його контратаки, яку вже підготовлювала ворожа артилерія.
Як виявилося незабаром, большевики кинули проти Запорозької дивізії сили такі значні, що втримати їх наступ було б однаково не під силу, а завдання виконати демонстраційний наступ з метою притягнути на себе головні сили ворога було виконано блискуче (тому затримання піших Запорожців у Тульчині не відіграло великого значіння, але факт залишається фактом: було зроблено тактичну помилку. Цим не хочу образити хоробрий полк і його досвідченого в боях командира: не помиляється той, хто нічого не робить).
Отаман Гулий видав наказ
