Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Наука, Освіта » Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Читаємо онлайн Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко
Було виставлено охорону на всі сторони з наказом: 1) нікого не випускати Із села; 2) якщо хтось буде входити в село, то без галасу, й у всякому разі без стрілу, затримувати й надсилати до штабу дивізії.

Виставивши охоронну частину, розмістилися в селі на спочинок, але в повному бойовому поготівлі, а начальники частин зібралися у штабі дивізії на нараду.

Командири були настроєні дуже нервово, і нарада довший час не могла переходити нормально: справді-бо тяжко було знайти рішення в такій ситуації. Під час наради приїхав отаман повстанців [Ананій] Волинець і доповів командирові дивізії отаманові [Андрієві] Гулому про свій відділ, що находиться десь [докладно не пам'ятаю) на північний схід від Тульчина й чекає на його, отамана Гулого, накази. Сам же він, отаман Волинець, приїхав особисто для нав'язання зв'язку з армією. Тим часом я вже розібрався в мапі, в обстановці; пригадав собі місцевість, бо вона була мені знайома — тут я бився з денікінцями, командуючи 8-м пішим Чорноморським полком у 1919 році, - й забрав слово.

Подавши оцінку місцевості, найбільшу вагу я уділив несподіваності атаки й підкреслив, що Тульчин не можна атакувати з півдня, не атакуючи одночасно, або навіть дещо вчасніше, м. Кинашів, бо інакше з Кинашева ворог міг би нас атакувати у крило і цим нам пошкодити. На підставі цих міркувань, вислухавши ще й полковника [Івана] Дубового, що теж подав оцінку місцевості на північ і захід від Тульчина (так само на підставі минулих боїв у цьому районі), я виступив з конкретною пропозицією: о 5-й год. ранку розпочати бій-операцію по внутрішнім операційним лініям, себто одночасно атакувати несподівано всі села, що їх займає ворог.

Понеже (оскільки. -Ред.) інших пропозицій не було, а ніхто не висловився проти мого плану, то й вийшов наказ, поки що словесний, такого змісту:

Сотні Кінно-запорозького полку (частину полку з командиром полковником І. Литвиненком було призначено в дивізійний резерв) атакувати й захопити села Одаївка, Федорівка, Дрянка (Дранка. -Ред.), Свинокривда, Тимонівка (Тиманівка. -Ред.) й Липівка, після того вислати розвідку на ст. Вапнярка й увійти у зв'язок з Київською дивізією.

Повстанчому єлисаветському відділові отамана [Герасима] Нестеренка-[Орла] очистити від ворога с. с. Білоусівку й Війтівку, після того атакувати ст. Журавлівку і теж увійти у зв'язок із Київською дивізією, яка буде провадити бої за ст. Вапнярка.

Пішому Запорозькому полкові, підтриманому батареєю полку Чорних запорожців, атакувати Кинашів, захопити його й атакувати м. Тульчин зі сходу, після чого продовжувати наступ аж до заняття західнього краю лісу, що на захід від Тульчина, там привести себе до порядку й бути готовим до бою.

Полкові Чорних запорожців, підтриманому батареєю Окремого кінно-гірського дивізіону (озброєною гірськими гарматами, а тому рухливою), атакувати м. Тульчин із півдня й переслідувати ворога на північ; увійти у зв'язок з отаманом [Ананієм] Волинцем.

Повстанчому відділові отамана Волинця атакувати село Нестерварку, після того увійти у зв'язок з частинами дивізії.

Під час наради почувся десь поблизу стріл. Всі ми, що були на нараді, вискочили на подвір'я, гадаючи, що охорона цим стрілом попереджує про небезпеку, але хутко виявилося, що то якийсь недисциплінований козак забив комуніста, що заблукав до села. Нарада скінчилася спокійно. На ніч дивізія стояла в с. с. Кирнасівка й Антопіль. Полковникові Дубовому наказано охороняти шлях із Тульчина, але так, щоб його не зауважив ворог.

Після вечері отаман [Андрій] Гулий-[Гуленко] і політичний референт Василь Совенко полягали спати, а я зібрав старшин штабу дивізії Енгельмана, Мамонтова і Пустовійта й почав диктувати оперативний наказ, в якому розвинув обговорений на нараді план бою.

Після відходу старшин і розіслання наказу по частинах я міг би спочинути, але не міг улежати, встав і знову взяв мапу: я старався передбачити можливі несподіванки і найбільш імовірний перебіг бою. Диспозицію складав у надії, що вдасться розпочати бій несподівано для ворога й прикути його до місць постою. А як це не вдасться і ворог зустріне нас підготованим або сам нас заатакує? Це давало б йому шанси до перемоги, бо наша дивізія була числено значно слабша від ворога і ми її ще й поділили на кілька груп, на початку бою майже цілком самостійних. Досить було б ворогові навіть без перегрупування розбити хоч одну з колон дивізії і розвинути успіх далі, щоби примусити всю дивізію до відходу, і то дуже тяжкого, бо із загроженими крилами й тилом. Цей відступ Запорожців відкрив би тили Київської й Волинської дивізій, а тоді операція скінчилася би, безперечно, невдачею, якщо не катастрофою.

З другого боку, розміщення ворожих частин та установ таке, що вдарити всією дивізією в одному якомусь пункті було неможливо, бо прийшлося би не тільки провадити, а й починати бій, маючи загрожені крила й тил. Тому й прийшло до рішення атакувати ворога на всіх його становиськах у стрефі (зоні. — Ред.) бою Запорожців рівночасно, ділаючи по внутрішніх операційних лініях. Такий бій можна провадити, маючи значний резерв, але дивізія була чисельно так мала, що виділити його не могла й мусіла обмежитися резервом у складі двох сотень кінних Запорожців.

Так у думках про останній день Зимового походу провів я ніч з 1 на 2 травня.

Світало. Перехрестився, збудив отамана і штаб. За кілька хвилин ми виїхали із села й рушили в Антопіль. Ще вночі полковник Дубовий надіслав до штабу відібрані від большевицького комісара папери — це той комісар, який віз гроші до Тульчина і якого захопили Запорожці. В його паперах були ріжні накази, донесення, представлення до ордена "Красного знамени" тощо. Я уважно переглянув ці документи і з них довідався, що москалі навіть і не передбачають нашої появи в районі Тульчин — Вапнярка.

Біля Антополя Алмазівці напували коней. Селяни з Тульчина й Кинашева гнали на пасовисько худобу. Большевики спали, певно стомлені святкуванням "первого мая", — ні большевики, ні селяни не знали, що ось тут, в якихось 600 кроках, ми готуємось до бою.

У ліску на північ від Антополя зосередився піший Запорозький полк; за лісом стала батарея Чорних запорожців. Тихо, навіть без балачок, лежали запорозькі лави. Тільки я був зденервований, бо сотник Чернишин (тут і далі: Черніцин. -Ред.), командир батареї, ніяк не міг зрозуміти, що він може стріляти без обсерваційного пункту, бо від нього в огню вимагається тільки навести паніку в Кинашеві, а ворог тут же, ось — за горою.

Нарешті все було готове, тобто поступили донесення від командирів усіх поодиноких груп, що вони зайняли вихідне становище. На мій наказ (отаман Гулий

Відгуки про книгу Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: