Українські Книги Онлайн » Наука, Освіта » Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко - Безкоштовні електронні книги на українській мові: читай онлайн та скачуй
Сторінок:118
Додано:10-06-2024, 10:14
0 0
Голосів: 0
Аннотація до бестселера - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко
Всі твори автора ⟹ Петро Гаврилович Дяченко

У спогадах командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР Петра Дяченка розповідається про збройну боротьбу за Українську державу в 1918–1920 роках, зокрема боїна Чернігівщині та Харківщині, трагедію полковника Петра Болбочана, відступу Румунію і наступ із Заліщиків на Київ, звільнення столиці та втрату її, Перший зимовий похід Армії УНР, наступ восени 1920 року, відступ за Збруч та багато інших подій.
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр" для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.

Читаємо онлайн Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Я жив з ним в одну епоху

Щоправда, не в ту, коли він рубав московські голови, а тоді, коли викликав спогади про свої подвиги, коли тихо клав на папір слова, які ось-ось дійдуть і до тебе, шановний читачу.

1959–1965-ті- це роки нашого спільного буття: він уже доходив до останньої межі, а я тільки починав до неї свій шлях.

Пригадую, десь тоді, 1965 року, я подивився в Горлівці свій перший фільм про індіанців з Гойком Мітичем у головній ролі. Захоплений гордими індіанцями, які відважно захищали рідну землю, я повертався із сеансу не кроком, а підскакував, імітуючи їзду верхи, і "стріляв з пальця", ніби з револьвера, потім підключав другу руку і вже "стріляв із рушниці". Я і зараз бачу свій "героїчний рейд" з кінотеатру додому, на Інститутську, ЗО.

А Петро Дяченко вже дописував свої останні рядки в далекій Америці, дописував, не знаючи, чи колись його спомини про героїчне минуле нашої Батьківщини дійдуть до тих, кому він їх адресував.

Дві війни провів Петро Дяченко проти більшовицької Росії, надавав їй стільки чортів, що міг би тішитися на схилку років, що не змарнував свого життя. Але… Але ж переміг не він, а московське розбійне військо.

Петро Дяченко закінчував своє життя, а СССР набирав сил і погрожував Америці ядерною війною, 10 квітня 1965р мені виповнилося 6 років, мене вже готували до школи, звісно російської, бо останню українську закрили в сусідній Микитіпці кілька літ тому-і це був один із наслідків поразки Армії Української Народної Республіки. А 23 квітня 1965р. у чужій Філадельфії помер Петро Дяченко…

Спілкувалися і на подвір'ї його хати, яка дивом збереглася у с. Березова Лука, що на Полтавщині І в хаті витав його дух. Разом з його послідовниками, Чорними запорожцями з Перемишля, встановили ми по Дяченковому дворищі меморіальну плиту на його честь. Встановили урочисто, разом із земляками, козацтвом, кобзарями. Радісна подія сталася 28 червня 2009 р., в День Конституції України, держави, яку він виборював для нас.

Особливо багато було дітей.

І цю книгу готую насамперед для них, дітей Березової Луки, діти Полтавщини — Миргорода, Решетилівки, Котельви, Шишаків, Лохвиці та інших полтавських міст і сіл, адже саме звідси походить чимало т лаків і старшин полку Чорних запорожців.

Прочитавши книгу про своїх зухвалих прадідів, малі полтавці гратимуться не в індіанців, як колись я, а в чорношличників. Вони стрілятимуть з уявних револьверів і рушниць у пикатих москалів, рубатимуть палицями — ніби шаблями — будяки і бачитимуть у них перелякані московські очі. Малі земляки Петра Дяченка несподівано вискакуватимуть із засідок із криками "Слава!" та "Геть москалів!", лякаючи і своїх, і чужих.

Знаю: на Полтавщині та й скрізь в Україні виросте нове покоління борців за волю, бо слово Петра Дяченка дійде до нас, а свист його шаблі підніме юнацтво до бою за Україну.

Роман КОВАЛЬ

Книга про зухвалу силу наших дідів

Хоч Петро Дяченко залишив чималу мемуарну спадщину, але досі не вийшла жодна книга його споминів. Однією з причин цього, на мій погляд, є його критичне ставлення до Симона Петлюри. Петро Дяченко не приховав від нащадків того, про що намагалися не згадувати петлюрівські історики. Правда полтавського козака розходилась із "генеральною лінією" уенерівської еміграції, яка, проводячи академії на честь Головного отамана Армії УНР, була незацікавлена в публікаціях, де висвітлювалась його руїнницька роль, зокрема ганебна участь в арешті та вбивстві полковника Петра Болбочана, а з другого боку — дивовижна доброзичливість до окупантів: Добровольчої армії, військ Антанти і так званих союзників — поляків, винних у військових злочинах проти українського населення, зокрема під час утечі влітку 1920 року. А незрозумілі для українського козацтва безперервні відступи української армії, коли ворога і близько не було?!

Хто відповість за них?

"Чого ми відходимо, від кого тікаємо?" — запитували козаки у старшин, а старшини — у Петра Дяченка. Це ж саме питання ставив перед собою і командир полку Чорних запорожців. Перед ким ми відступаємо? Адже козацтво рветься до бою, шукає ворога, але наказ вищої команди спрямовує військо, повне вояцької снаги, на захід, до кордону…

Звертає увагу Дяченко і на жахливу бідність української армії, брак набоїв, взуття, сідел, рушниць, гармат, санітарно медичної служби та медикаментів. Такий розпачливий стан існував незважаючи на те що "ми маємо все Правобережжя" і усіма величезними складами. Чому Петлюра (інтендант у часи Першої світової) не скористався цим?! Чому ми, продовжував Дяченко, "опинилися в зимі без теплого одягу, без чобіт, чому наші старшини і козаки тисячами мерли на тиф, чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилоослонних відділів, а чомусь весь час без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі", полк Чорних запорожців мав у своїх таборах тільки те, що "здобув на на ворогові" або вилучав на спиртових заводах. Гола і боса армія, без звязку, лазаретів, ліків і бинтів, без амуніції, не мала шансів на перемогу, незважаючи на звитягу Чорних запорожців та козацтва інших полків.

А Петлюра, який мав би відповісти за катастрофічний стан свого війська, ще й дорікав командирам полків і козакам, що вони в польських маєтках брали для коней сіно й овес. Дорікав у присутності польських генералів.

Один із козаків Чорного полку сміливо запитав у Петлюри, а чим же годувати коней, бо "ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно". Звідки це брати? Головний отаман не мав що відповісти, зате повторив вимогу припинити "грабунки". І це у присутності польських генералів, військо яких безжально грабувало і било українське населення під час стрімкого відступу літа 1920 року.

Оцінюючи цей прикрий епізод, Петро Дяченко зазначає: "Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з'їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, — інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в'язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ще привіз двох польських генералів,

Відгуки про книгу Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: