Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський

«Вже 22 червня члени Українського Національного комітету, що засідав у Кракові, одержали від РП ОУН повідомлення про те, що, як тільки бандерівці дізналися про початок німецько-більшовицької війни (правильно – війни Німеччини та СРСР. – Д. Я.), спеціальна оунівська група вирушила на схід з метою відновлення Української державності».

Це судження – черговий приклад відкритої маніпуляції, по-простому – відвертої брехні. Адже після 22 червня «на схід» вирушали «похідні групи» ОУН Мельника – з метою проголошення, а не «відновлення» Української держави у Києві та одна, як мінімум, група бандерівців під проводом Я. Стецька, яка мала за мету «відновити» Українську державність у Львові ДО ТОГО, як її оунівці-мельниківці проголосять у столиці УРСР.

Цитуючи далі мемуари Я. Стецька, Сергійчук принагідно зауважує: збори в «Просвіті» відкрив Стецько (а не Старух, як на тому наполягали інші дослідники. – Д. Я.), на пропозицію якого «присутні погодилися оформити себе як УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ».

Назвавши о. Йосипа Сліпого митрополитом (митрополитом тоді був А. Шептицький), доктор історичних наук констатує присутність ДВОХ (а не одного, як у Р. Забілого) німців – «капітана, професора Коха» та «майора контррозвідки цу Айкерн», які дізналися про збори від Шептицького о 19 год. 20 хв., а не «випадково», як вважає Р. Забілий.

Коли вони прийшли до будинку «Просвіти», «вхід був перекритий великим людським натовпом». Тому німецькі офіцери зайшли до зали через сцену, «де перебували голова зібрання з іншими визначними українцями міста і Стецько» (який на попередній сторінці у В. Сергійчука збори відкрив, тобто був уже на них головуючим).

Далі, згідно із цитованим описом, Василь Кук «прочитав пропозицію ОУН про призначення на посаду голови Українського державного правління Ярослава Стецька». Цей документ, – пише В. Сергійчук, – «був виготовлений тоді, коли вислані місцеві члени ОУН до професора Мар'яна Панчишина повідомили, що він не може прийняти головування, хоч годиться бути заступником».

Нарешті, пише В. Сергійчук,[190] о 10 год. вечора та 1 липня в «першій половині дня без відома відповідних органів роти пропаганди» (а не «Нахтігалю»! – Д. Я.), яка зайняла радіостанцію», Акт зачитали в прямому ефірі.

Дізнаємося і про інші дива, які сталися 30 червня та 1 липня. Наприклад, наводячи пастирського листа А. Шептицького від 1 липня, яким, зокрема, Стецько визнавався головою «Державного правління», автор датує його 12 липня!

Наступне диво – об'явлення якоїсь «ширшої наради» якогось «Оперативного керівництва» невідомо якої ОУН. Це взагалі унікальне свідчення, яке заслуговує, як мінімум, на Державну премію України! Ніхто із безпосередніх учасників, свідків тих подій, дослідників всіх часів і народів ніде, ніколи про проведення такої наради, про існування «Керівництва» та ще й «Оперативного» ні сном, ні духом не відав!

Диво три – прихильне ставлення науковця до твердження Я. Гайваса: «проголошення відновлення державності Ярославом Стецьком і створення ним Державного правління аж ніяк не входить у колізію з нашою концепцією скликання конституанти в Києві. Навпаки, ті обидва факти себе доповнюють, і проголошення у Львові та покликання Правління тільки зміцнює грунт і приспішує процес до скликання такої конституанти».

Диво чотири: інформація про те, що Стецько прийняв «поміркованих мельниківців», лідером яких був Старух, і «одразу запропонував мельниківцям два пости в своєму уряді». Як співзасновник РП ОУН, переконаний «бандерівець» міг бути лідером «поміркованих мельниківців» (останнє, між іншим, означає, що в середовищі прихильників Мельника були і невідомі і самому вождеві, і сучасній науці «радикальні мельниківці». – Д. Я.).

Диво п'яте. Із посиланням на спомини Стецька В. Сергійчук пише про те, що той повідомив ходокам – «поміркованим мельниківцям» про непевне становище свого «уряду», свій скорий арешт, після чого «старухівці» чемно попрощалися і більше не приходили.

У цитованій збірці знаходимо також наведений В. Косиком текст декларації Стецька від 3 липня, в якій говорилося: «продовжуючи тисячолітні традиції та виходячи із міждержавного акта, підписаного в Бресті в 1918 році, український народ відбудовує на руїнах московської в'язниці свою справжню, незалежну державу». З посиланням на фонд 3833 Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (це фонд Крайового проводу (керівництва) Організації українських націоналістів на Західно-українських землях) В. Сергійчук подає список представників Українського держправління за кордоном: Володимир Горбовий (Велика Британія, «мав діяти в рамках Українського національного комітету»), Гриць Барабаш («мав відповідати за контакти з Румунією»), Леонід Мо-сендз (Словаччина), Ріко Ярий (Японія), Івахнюк (Хорватія), Володимир Стахів (Німеччина).

Серед інших цінних, але давно відомих фактів знаходимо також відомості про «вивезення» Бандери з Кракова до Берліна 3 липня, 9 липня – Стецька. При цьому, не переводячи духу, провідний українознавець зазначає, що 5 серпня «Стецько затвердив склад окружних управ Рівненщини, Володимирщини, Горохівщини, Дубенщини та Житомирщини, посадників Луцька, Рівного, Володимира-Волинського, Ковеля, Горохова, Дубного» (не пояснюючи, як це можна було зробити в умовах фактичної ізоляції від зовнішнього світу, за сотні кілометрів від Житомирщини), про вбивство Сцібрського і Сеника 30 серпня, перевод Бандери нібито до Заксенхаузена 16 вересня тощо.

Наведені зі збірки оригінальні документи неспростовно засвідчують: