Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Акцент на спробі знайти себе має дещо спільне з вказуванням на презентабельний зовнішній вигляд: і те, і інше покладає повну відповідальність на людину, оминаючи такі чинники, як різниця доходів та можливості здобути добру освіту. Ті, хто відчуває збагачення та допомогу від книг зі саморозвитку та коучінгових програм, насамперед є їхніми авторами та тими, хто надає такі послуги. За інерцією люди, які вже якось купували посібники зі саморозвитку, схильні купувати їх знову і знову. Що, схоже, є непоганим показником того, що негайного успіху та крайньої трансформації від них чекати не слід.
Ненадійне «я»
У вирішальній сцені книги Іена Мак’юена «Субота» головний герой Генрі Пероун стикається віч-на-віч з Бакстером, небезпечним злочинцем. Як сучасний Шерлок Голмс наш герой помічає особливості поведінки свого співрозмовника і заявляє: «У батька вашого було, а тепер і у вас». Злочинець не може оговтатися – звідки цей незнайомець знає, що його батько помер від хвороби Гантингтона, і що сам він останнім часом помічає схожі симптоми? Відповідь криється в тому, що Генрі Пероун – нейрохірург, і це приклад того, як дослідження мозку знайшли своє місце в художній літературі. У своїй статті 2009 року «Розквіт нейророману» (The Rise of The Neuronovel) критик Марко Рот вказує на низку книг останніх десятиліть, які відкидають соціальні та психологічні моделі минулого, що пояснювали дії героїв раніше, і вписують у внутрішнє життя героїв роману результати генних та нейронних досліджень. У екранізованому романі «Сирота Бруклін» (Motherless Brooklyn, 1999) Джонатана Летема і дії героя, і сама мова роману багато в чому визначається синдромом Туретта. У «Дивному випадку із собакою вночі» (The Strange Incident of the Dog in the Nighttime, 2003) Марка Геддона головний герой, ймовірно, страждає від синдрому Аспергера. Телебачення також має своїх схожих героїв, наприклад, Сага Норен з аутизмом зі серіалу «Міст» або Кері Метісон з біполярним розладом у «Батьківщині».
У той час як бандити з літератури попередніх часів часто мали жорстокого батька і важке дитинство, то в Мак’юена Бакстер став жертвою генетичного дефекту четвертої хромосоми. Саме хвороба зробила його небезпечним: раптові перепади настрою та відсутність контролю над м’язами обличчя, незмога відчувати докори сумління та нерозуміння власної особистості. Достатньо невеликого збою у механізмах контролю, як особистість починає розхитуватися і розвалюватися, мов велосипед із погано закріпленими колесами. Однак біологія атакує не лише бандитів та злочинців. На щоденні перепади настрою Пероуна також звертається багато уваги: «Нарешті його наздогнала та легка ейфорія, що настає після фізичного напруження. Блаженний бета-ендорфін, опіат власного виробництва, знімає біль». У своїй статті Марко Рот так підсумовує підхід авторів нейророманів: «Здається, переживши падіння суспільства та релігії, ми перейшли до руйнування суб’єкта (особистості), заплутану природу якого може пояснити лише сучасна наука. Звісно, ні мораль, ні суспільство, ні особистість не перестали існувати, але тепер вони пояснюються фахівцями, які пишуть мовою своїх сфер спеціалізації».
Новий поворот у зображенні особистості в літературі є відображенням хвилі популяризації науково-популярного жанру останніх десятиліть, в якому заявляється, що наша ідентичність не настільки пластична та гнучка, як думали науковці 1960-х і 1970-х років, не кажучи вже про мрії літератури зі саморозвитку. Американський лінгвіст Стівен Пінкер у 2002 році сформував основні положення підходу в книзі «Чистий листок» (The Blank Slate, 2002), де він критикує теорію, за якою ми народжуємось зі свідомістю, що нагадує «чистий листок». Пінкер вважає, що мозок має свої тенденції та закономірності, вписані у мільйони років еволюції. Технологічні прориви в дослідженні мозку дали нам нові книги, які пояснюють поведінку людини, вказуючи, які ділянки мозку регулюють винагороду та раціональне мислення. Поведінкові психологи, зокрема Ден Аріелі та Деніел Канеман, привернули велику увагу своїми книгами про те, наскільки ми, люди, насправді нераціональні, і наскільки нами керують упередження та уподобання, що сягають корінням ще кам’яної доби. А уявлення, що кожен вибір ми чинимо з власної волі, є значною мірою обманом.
Критик із «New York Times» Джеймс Атлас описав цю тенденцію у 2012 році як поширення книг «нічим не можу тут зарадити». У статті з назвою «Мигдалеподібне тіло змусило мене це зробити» (The Amygdala made me do it) він описує основну ідею таких книг, за якими наші дії визначає перш за все біологічний та фізіологічний вплив. Вони значною мірою керуються автоматичними процесами, і ми мало що можемо з цим вдіяти. Основне заперечення проти такого детермінізму полягає в тому, що він знімає з індивіда відповідальність за свої вчинки. Це не моя вина, це все мій мозок.
Критика такого принципу засадничо стоїть на тому ж, що й критика еволюційної психології, яка розглядалася як можливе виправдання насилля та вбивства («то все мій тестостерон зробив»), а також більш побутових вчинків, як марнотратство («бо я людина, запрограмована проявляти силу через соціальні сигнали»). Відомий еволюційний психолог Джеффрі Міллер, здавалося, підтвердив упередження проти еволюційних психологів, коли він написав у 2013 році у своєму Twitter, що аспірантам, які страждають від надмірної ваги, навряд чи вдасться закінчити навчання, бо повнота є явною ознакою відсутності сили волі. Він видалив цей твіт і згодом вибачився, не виправдовуючись ані кам’яним віком, ані генетикою.
У той час, коли Ніцше прагнув знову зв’язати особистість концепцією «вічного повернення», а Сартр робив те саме зі своїм екзистенціальним дуалізмом, то біологія і, особливо, еволюційна психологія стали заміною Бога в світську епоху. Еволюційні пояснювальні моделі, безперечно, привабливі тим, що багато чого вони ілюструють прикладами з історії, стаючи схожими на товсті романи. Ці розповіді часто згадуються і в науково-популярних виданнях, на кшталт газет і журналів, і в книгах, які пояснюють нам, наприклад, чому чоловіки та жінки різні, та дають відповіді на інші питання, які нас давно цікавили.
Філософ та письменник Ентоні Ґотліб написав в есе для «New Yorker», що сьогодні такі пояснювальні моделі мають значно менше практичне застосування, хоч і є дуже популярними, оскільки кожне еволюційне пояснення передбачає, що психологічний феномен, який воно описує, уже було раніше описано і доведено. Лише після цього можна будувати теорії, чому ця конкретна поведінка еволюційно прижилася.
