Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан

Довго тягнуться напружені, тривожні хвилини.

Кузьмич доповзає майже до самісінького дзоту. Зціпивши зуби, за ним мовчки стежать бійці. Ось видно, як він поволі піднімається на коліна, заносить над головою протитанкову гранату. І в ту ж мить по ньому кресонула кулеметна черга. Граната — з рук. Вогонь і дим над зів’ялим тілом солдата...

Віктора Ястребцова наче ножем різонуло. Прямо по серцю. Нема Кузьмича... А йому так хотілося після боїв додому заскочити. Хоч на один день. Не пощастило...

Падають бійці. Вмирають бійці. А проклятущий дзот стоїть. І скільки він там ще смертей приберіг?

Серце калатає в грудях важко і гнівно. Туго напружилась думка. Як же далі? Віктор бачить перед собою тільки шматок поля та непідступний присадкуватий дзот. Мовчки переповзає через груддя землі, вивернутої важким снарядом, і ніби пірнає у глибокий замет. Шорсткий холодний сніг вминається під пружним тілом. Повільно, обережно повзе Віктор, метр за метром. Далі. Ще далі. А час ніби зупинився, перестав існувати. Скільки вже минуло — п’ять, десять хвилин чи, може, ціла вічність? І шлях здається таким довгим — майже нескінченним.

Зліва вдарили кулемети. «Наші! — майнула здогадка. — Б’ють по дзоту. Спасибі, хлопці!»

Через нейтральну смугу покаліченого бомбами і снарядами поля Ястребцов один повзе у невідомість, у білу завію. Він знає: там, позаду, бачать його кожний рух, надіються на нього. Отже, — вперед, Вікторе! Не зупиняйся. Уже близько. Ще трохи... Ще.

Сержант нечутно підповзає до дзоту. Ось уже видно чорний ствол кулемета. Розмахнувся і з усієї сили метнув протитанкову гранату в чорну пащу амбразури. Потім — другу! Гримнув вибух — і кулемет ніби вдавився.

Віктор схопився на ноги і, радісно потрясаючи автоматом над головою, гукнув на все поле:

— Товариші, браття, — вперед!

Вдалині замелькали постаті в білих маскхалатах.

Та раптом — що це? Злорадно затарабанив кулемет і другої амбразури, яку він не помітив... Кулемет вдарив прямо в гущу батальйону, що піднявся в атаку. Стрепенувся Віктор. До підсумків — немає гранат. У кишенях — теж порожньо. І тут ніби якась могутня нездоланна сила підхопила його і метнула вперед. Прямо на амбразуру. Мертвою хваткою вчепився за гарячий ствол кулемета — і світ погас у очах.

Так у неповні двадцять п’ять літ Віктор Іванович Ястребцов своїм палаючим серцем закрив амбразуру ворожого дзоту, повторивши героїчний подвиг Олександра Матросова.

Батальйон грізною лавиною піднявся в атаку. Не було вже такої сили, яка б могла стримати його наступ. І понесли воїни через бої і фронти світлу і немеркнучу пам’ять про свого друга — Героя Радянського Союзу. Понесли велично і гордо, як прапор, що кликав до помсти лютим ворогам, до борні і перемоги.

Чотирьох синів благословила Анастасія Миколаївна Ястребцова на велику битву за рідну землю. І чотири похоронки одержала. Сплять її сини під суворими обелісками, де від ранньої весни і до пізньої осені багряніють квіти, мов гарячі краплі солдатської крові.

Мовчазні обеліски на могилах — то не тільки шана полеглим героям. То суворе нагадування живим про те, якою ціною здобута сьогоднішня радість. Дорожіть же нею, люди.

1969 рік.

У центрі Стеблева, неподалік від мальовничої Росі, над якою схилились у задумі кучеряві верби, стоїть невеличкий одноповерховий будиночок. Тут народився і виріс відомий український письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький — автор «Миколи Джері», «Кайдашевої сім’ї» та інших талановитих творів, які увійшли до золотої скарбниці української класичної літератури.

...У Стеблеві здійснив свій безстрашний подвиг Вахтанг Чиковані. Вахтанг — син старої більшовички Сусанин Рухадзе — народився у містечку Самтредіа. До двадцяти двох років він знав про Україну тільки з підручників, розповідей та прочитаної літератури. Але сталося так, що доля проклала йому життєвий шлях через українську землю.

Дитинство Вахтанга проходило так само, як і в інших хлопчиків і дівчаток невеликого грузинського селища. Відходили в минуле старі порядки і древні звичаї, впевнено пробивали собі дорогу в повсякденний побут нові погляди, нові норми моралі, народжені в полум’ї соціалістичної революції, з кожним роком створювались все кращі умови для розквіту особистості. Вахтанг разом із своїми однолітками бігав до школи, віддавався хлопчачим розвагам, мріяв про майбутнє. Не було поруч батька, зате завжди і в усьому відчував підтримку і допомогу матері — людини, загартованої ще в роки підпільної боротьби, умудреної великим життєвим досвідом.

Все складалось якнайкраще. Вахтанг успішно закінчив десятирічку, попереду у нього була цікава і захоплююча професія хіміка. У червні 1941 року юнак закінчив третій курс Тбіліського університету. У цей час на західних рубежах нашої Батьківщини вже гриміли перші постріли Великої Вітчизняної війни.

У вересні знову розпочались заняття. Університет жив, як і раніше. Йшли лекції, розкривались таємниці хімічних формул, але думки Вахтанга все частіше були там, на вогневих меридіанах.