Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення - Мінеке Схіппер
У одній з колонок нідерландської газети «De Volkskrant» письменник Арнон Грюнберг відкрито обговорює наслідки спокусливих поглядів чарівних жінок під час римо-католицької меси й церемонії одруження в Італії:
Дами були вбрані розкішно і провокативно. Відразу після того, як почалася церемонія, мене напосіли еротичні фантазії. Певної миті, коли етикет вимагав піднятися, я навіть не наважувався встати: боявся, що весільні гості зауважать мою ерекцію322.
Досить незвично й сміливо для чоловіка – відверто поділитися такими деталями делікатної проблеми.
Викрадена сокира
Нашу манеру сприймати себе та інших влучно ілюструє одна давня історія, яку мені розповіли в Китаї, в якій ішлося про чоловіка, що загубив сокиру. Чоловік розглядає світ з позиції власної проблеми, відчуваючи себе жертвою. Коли він бачить сина сусідів за своїм дерев’яним сараєм, то підозрює хлопця в крадіжці. Зовнішній вигляд і поведінка хлопчака навіюють думку про його провину. Утім кілька днів по тому чоловік виявляє сокиру у власній коморі, тоді раптом починає дивитися на сусідського хлопчика іншими очима. Нічого в образі цього невинного юнака вже не виказує в ньому злодія. Той чоловік, що проектує вину через своє збудження на іншу стать, поводиться, як згаданий китаєць, який заздалегідь знає, що винен хтось інший. Розповідь про «крадія сокири» показова, оскільки розкриває проблему критичного погляду на аргументацію з власної перспективи, тому й корисна для всіх без винятку.
Ми повинні глянути критично на власну «природну» перспективу. Люди схильні припускати, що ті, хто належать до їхньої групи, кажуть правду, освічені та мають рацію, проте іноді обводять їх навколо пальця. Китайський філософ Шао Юн (1011–1077 рр.) усвідомлював мур як абсолютну лінію розмежування між цивілізацією і варварством: «Я щасливий, – пише Шао Юн, – бо я – людина, а не тварина, чоловік, а не жінка, китаєць, а не варвар, а ще тому, що живу в найкрасивішому місті у світі – Луань»323. Вельми поширена тенденція засуджувати аутсайдерів як меншовартісних у вашій власній групі. Правдивість світогляду, як бачите, часто не така важлива, як панівні інтереси, що на їх підставі людину визнають у певній спільноті. Це значною мірою пригальмовує можливість мислити самокритично.
Французи за доби колоніалізму зображали арабів як тих, хто керуються інстинктами, однак у наш час Захід часто вважають місцем, де заправляють інстинкти, а моральні цінності відкинуті на узбіччя. Багато сайтів і проповідей намагаються переконати людей в тому, що мораль суверенна і що в ісламських суспільствах інстинкти чудово регулюються за допомогою віри та законів шаріату.
Знову ж таки жіноче плаття – рятівний доказ ісламської довершеності на противагу занепадницьким шляхам Заходу, твердить туніська авторка Софі Бесіз у книжці Les Arabes, les femmes, la liberté. Вона додає, що битва за ідентичність укотре зводиться до мотиву збереження суспільства, в якому чоловіки головні, а жінки не відіграють жодної ролі в публічній сфері. Ця тилова діяльність триває, проте процвітати далі не здатна. Дедалі більше жінок здобуває освіту й працює поза стінами власної домівки. Незалежно від того, на що може покликатися близькосхідна культура та релігійні традиції, поділ на статі тривалий час перебував у тупику324.
Коли я нещодавно зустріла мадам Бесіз у Парижі, вона зробила мені одне завбачливе попередження щодо Європи: політики-фундаменталісти і ультраортодоксальні релігійні діячі в Північній Африці тримають під пильним оком наївні європейські уряди, які дають дедалі більше простору жорстким фундаменталістським поглядам. Що виразніше в західних країнах розуміють це статеве розмежування, покривання жінок у державних службах, школах і вишах, а часом згадують навіть про бурку, то дедалі менше публічного місця залишається мусульманським жінкам, які радикально виступають проти всіх цих видів накидок, мовляв, «подивіться на Європу». Туніська авторка запитала мене: «Чому ви не стаєте на їхній бік?» Над цим запитанням варто замислитися.
В арабських країнах люди старшого віку завжди мають рацію, пише єгипетська вчена Мона Ібрагім Алі: нікому навіть і на думку не спало б відкрито їм суперечити. Сучасна молодь виступає супроти обмежень у цій неможливій ситуації, але виховання дається взнаки. Відтак молоді досі складно побороти спадковість міцних традицій і відкрито зробити власний вибір325.
Багато ісламських жінок носить одежу, схвалену релігійними діячами, суто з тактичних міркувань. Сучасним мусульманкам складно тримати баланс між модерністю та традиціями. Декотрі з них поривають зі своєю спільнотою, проте більшість вважає, що ціна тому занадто висока. Шукають власних рішень, наприклад, поєднуючи пристрасть до вузьких джинсів із певним видом одежі навипуск. Або ж виходять з дому покриті, а потім міняють це вбрання на сучасне, аби всім сторонам догодити. Дехто веде цілком подвійний спосіб життя. Як довго це триватиме?
З цього злощасного глухого кута можна поступово вибратися лише завдяки розумній дискусії. Це слід робити з наголосом на особисту відповідальність, тоді повинність покривати голову й тіло сприйматиметься не так нав’язливо. Подібна тактика, звісно, не означає, що відповідальність за обопільне збудження перекладуть тепер на чоловіків. Життєздатність суспільства залежить од відповідальної поведінки й самообмеження представників обох статей. На жаль, ця чеснота не надто популярна ні в спільнотах, де «щось відбувається», ні в тих суспільних формаціях, що розглядають жіноче тіло як уособлення, взірець колективної честі.
Попередні розділи витворені з рядків бісеру на шиї нашої складної та заплутаної історії одягу, що зародився зі звичайної мотузки. Ми виглядаємо не такими волосатими, дедалі більше покриваючи своє тіло. Завдяки міграції, колонізації та глобалізації люди, що побутували голими, перетнулися з тими, що зодягалися. Різноманітні ідеї щодо обов’язку покривати тіло ніколи взаємно не
