Будь дивом - Регіна Бретт
Цінність життя мого дядька можна було описати трьома фактами: віра, родина, суспільний внесок. Його онучка прочитала уривок із книги Рея Бредбері «451˚ за Фаренгейтом» про те, що через багато років після смерті свого дідуся ти зазираєш усередину себе і знаходиш відбиток, який він залишив у твоїй душі.
Ти залишаєш по собі спадок, який час не здатен знищити, — якщо глибоко торкнешся людини.
То що казатимуть на твоєму похороні? Які історії розповідатимуть, коли мине час? Який спадок залишиш ти?
Дехто радить написати власну епітафію, панегірик або некролог — а потім жити згідно з усім написаним. Читання власного некролога може змінити твоє життя. Саме так було з Альфредом Нобелем, який свого часу став відомим як винахідник динаміту. Коли його брат помер, газети переплутали імена двох чоловіків і замість братового некролога опублікували Альфредів. У ньому написали: «Учора помер Альфред Нобель — чоловік, який збагатився, винайшовши спосіб убивати більше людей, і то швидше, аніж раніше».
Прочитавши власний некролог, Альфред усвідомив, що його запам’ятають як творця винаходу, що руйнує життя. Він створив і забезпечив коштами фонд Нобелівських премій, віддавши на винагороди левову частку свого статку — 9 мільйонів доларів. Ці премії щорічні — їх можна отримати за досягнення в найрізноманітніших сферах, починаючи з фізики й закінчуючи боротьбою за мир. Тож зараз ім’я Альфреда Нобеля пов’язане з прославленням найвищих досягнень людства.
Тобі не потрібно створювати чи отримувати Нобелівську премію, щоб тебе довго пам’ятали після того, як ти покинеш цей світ.
Енді Беррі працював лісничим у дитячому таборі Манаток, що в Огайо. Діти називали його «хранителем». Він стежив за тим, щоб у наметах не було дірок, дахи хатинок не протікали, а каное не набирали води. Він навчив тисячі хлопців працювати сокирою, гострити ніж, запалювати вогнище і гасити його, щоб зберегти ліс для інших.
Він працював у таборі на вихідних протягом 25 років. І завжди всміхався — навіть коли якийсь хлопчик крав газовий ліхтарик, дірявив намет або забував прибрати в хатинці. Він був другим батьком для хлопців, у яких не було нікого, хто показав би, як перевірити рівень мастила в машині, відремонтувати газонокосарку чи діряву трубу. Він мав мету — зробити так, щоб кожен скаут чудово провів час у таборі і не завдав собі шкоди. Енді зростав на фермі, і у восьмому класі йому довелося покинути навчання в школі, щоб працювати й підтримувати свою родину. А тому робив усе, щоб інші хлопчаки мали всі ті можливості, яких йому так бракувало.
Еліс Гемілл Гартман викладала у школі в крихітному містечку Мінерва, штат Огайо. Вона ніколи не була такою собі бабусею-кульбабкою, хоч і справді мала невисокий зріст, носила окуляри, а її зачіска завжди була суцільним хаосом. Вона сміючись бігала коридорами і зупинялася, щоб станцювати джигу. У свій день народження, коли їй виповнилося 85 і вона заміняла вчительку в школі, вона вирішила пригостити всіх п’ятикласників і пройшла 20 кварталів до крамниці. Вона померла у віці 99 років. І найперше, про що згадали в її некролозі, була історія про те, як вона зламала ногу, впавши з яблуні, коли їй було вісімдесят. Ця жінка вчила всіх радіти життю.
Генрі Лакхардт виріс у сільській місцевості Західної Вірджинії. Йому було п’ять років, коли його сестра Роуз стягла з плити каструлю з окропом і вилила його на себе. Семирічна дівчинка померла від опіків. Генрі працював у шахтах, потім переїхав до Акрона, вступив до армії й отримав «Бронзові зірки» в Нормандії, Арденнах та на Рейні. Він побудував собі скромний будиночок і працював на шинному заводі, аж поки у 1962 року не вийшов на пенсію. Генрі був звичайнісіньким мешканцем малого містечка, який ніколи в житті не витратив на себе навіть десяти центів. Носив сорочки, яким було більш ніж тридцять років і штани з латками на колінах. Щотижня витрачав на харчі не більше за п’ятнадцять доларів. Їздив на «олдсмобілі» 1972 року випуску аж до 1999-го — року його смерті. Генрі виповнився 91 рік, він проїхав лише 20 000 миль.
Усі були шоковані, коли дізналися, що він залишив 1,4 мільйона доларів опіковому центру дитячої лікарні Акрона. Чоловік, у якого майже нічого не було, збирав усі свої кошти, щоб залишити їх у спадок заради порятунку маленьких дівчаток — таких, як його сестра Роуз.
А ще був Ренді Стенґ, який одного вечора виступив із промовою всього свого життя в ратуші рідного містечка Бей-Віллідж, штат Огайо. Інші мешканці міста прийшли туди скаржитися на створення парку для занять скейтбордом і велосипедним спортом. «Не будуйте цього біля мого подвір’я», — казали вони. Ренді виголосив пристрасну промову на захист парку і розповів, що живе зовсім поряд із тим місцем. Сказав, що йому не заважатиме галас і світло баскетбольних майданчиків, не дратуватимуть фрисбі та м’ячі для гольфу й баскетболу, що приземлятимуться на його подвір’ї.
— Я виступаю за створення парку для велосипедистів і скейтбордистів, — сказав він. — Дозвольте запитати, невже в тих містян, які протестують, немає дітей та онуків? Невже вони самі ніколи не були дітьми?
Він гаряче підтримував ідею й запропонував міській раді збудувати парк біля його будинку. «Ви хочете розмістити його на північ від баскетбольного майданчика, звідти до мого будинку — 15 метрів», — сказав чоловік.
А тоді раптом замовк. Завершивши свою промову, він знепритомнів. Лікар та медсестра намагалися привести його до тями, але марно. Ренді Стенґу було 55 років. Він залишив дружину й чотирьох дітей. А ще залишив нам усім спадок — нове бачення того, як треба жити.
Ми постійно чуємо, як люди кажуть, ба навіть погрожують: «Тільки не на моєму подвір’ї». Можливо, ви теж колись так казали. Особисто я визнаю, що робила це. Яким було послання Ренді? Я настільки вірю в мою спільноту і в чужих дітей, що закликаю створити парк на моєму задньому подвір’ї. Коли мешканці Бей-Віллідж схвалили цю ідею, парк назвали на честь Ренді.
Мені імпонує порада, що її дав своїм послідовникам святий Франциск Ассізький:
Ясно вдивляйся в кінець свого життя. Не забувай про свою мету і призначення як Божого створіння. Те, чим ти є в Його очах, — тим ти і є, і більш нічим.
Не дозволяй світським турботам і тривогам чи тиску роботи витіснити з тебе божественне життя або голос Божого Духа, що керує твоєю великою метою — вести людство до єднання. Якщо відкриєш себе Богові і план Його залишить відбиток на твоєму серці, Бог
